Книга Дім дивних дітей читать онлайн бесплатно, автор Ренсом Ріггз – Fictionbook
Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
First published in English by Quirk Books, Philadelphia, Pennsylvania
Перекладено за виданням:
Riggs R. Miss Peregrines’s Home for Peculiar Children: A Novel / Ransom Riggs. – Philadelphia: Quirk Books, 2011. – 352 p.
© Ransom Riggs, 2011
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2016
* * *
Сон – ніщо, смерть – ніщо;
Хто начебто помер – живий.
Дім, в якому ти родився,
Друзі юності твоєї,
Дід старий і молодиця,
Праця щоденна і її плоди –
Всі вони щезають,
В легенди і казки тікають.
Їх не спинити,
Їх – не посадити на ланцюг.
Ральф Волдо Емерсон
Пролог
Я ще не змирився з тим, що моє життя буде звичайним і буденним, як раптом трапилися речі незвичайні й небуденні. Перша з них стала жахливим шоком і, як усе, що змінює тебе назавжди, розколола моє життя навпіл: до і після. Як і більшість екстраординарних подій потім, вона стосувалася мого діда, Абрахама Портмана.
У дитинстві дідусь Портман був для мене найдивовижнішою людиною у світі. Він зростав у сирітському притулку, воював у війнах, перетинав океани на пароплаві, а пустелі – верхи на коні, виступав у цирку, знав усе про вогнепальну зброю та мистецтво самозахисту і, окрім англійської, розмовляв іще трьома мовами. Для хлопчини, який жодного разу в житті не був за межами Флориди, це здавалося незбагненно екзотичним, тому кожного разу, коли дід траплявся мені на очі, я чіплявся до нього, щоби він почастував мене своїми розповідями. І він ніколи не відмовлявся: розказував свої історії так, наче то були величезні таємниці, які він міг довірити лише мені.
Коли мені виповнилося шість років, я вирішив, що мій єдиний шанс прожити життя хоча б наполовину так само цікаве, як і життя дідуся Портмана, – це стати дослідником. Він заохочував мене: проводив зі мною по півдня, схилившись над географічними мапами різних країн, позначав уявні експедиції низочками червоних кнопок і розповідав про ті фантастичні місця, які я одного дня віднайду. Удома ж я гордо походжав із картонною підзорною трубою, час від часу притуляв її до ока і вигукував: «Бачу землю! Приготувати групу висадки!» Потім моїм батькам це набридало і вони виганяли мене надвір погуляти. Батьки побоювалися, що дід заразить мене якоюсь невиліковною мрійливістю, від котрої мені вже ніколи не одужати, і що ці фантазії стануть таким собі щепленням від більш практичних прагнень. Тому одного дня мати посадовила мене біля себе і пояснила, що я не зможу стати дослідником з тієї простої причини, що все у світі вже досліджене й відкрите до мене. Так я дізнався, що народився в «неправильному» сторіччі, – і відчув себе обманутим.
А здогадавшись, що більшість оповідок дідуся Портмана аж ніяк не могли бути правдою, я відчув себе ще більш обманутим. У найнеймовірніших байках діда чомусь завжди йшлося про його дитинство, про те, як він народився у Польщі, а потім його відправили до якогось дитячого притулку в Уельсі. Коли ж я питався, чому йому довелося кинути своїх батьків, то відповідь була завжди одна й та сама: він кинув своїх батьків, бо за ним гналися потвори. Уся Польща кишіла потворами, казав дід.
– А що то були за потвори? – цікавився я, здивовано витріщаючись, хоча ця розмова часто повторювалася і стала таким собі ритуалом.
– Моторошні згорблені істоти з прогнилою шкірою та чорними очима, – відповідав дід Портман. – А ходили вони ось так. – Він скоцюрблювався і дибав за мною, наче якась потвора зі старого фільму, а я, регочучи, утікав.
Щоразу, описуючи тих потвор, дід додавав якусь огидну й моторошну деталь: то вони смерділи, як купа зогнилого сміття, то вони були невидимі і можна було побачити лише їхні тіні, то у них в роті крилися гнучкі мацаки, які вони блискавично вистрелювали, щоби схопити свою жертву і затягнути у пащеку з міцними щелепами. Після таких оповідок я подовгу не міг заснути, бо моя надміру розвинена уява легко перетворювала сичання автомобільних покришок по мокрому асфальту на важке здавлене дихання під моїм вікном, а тіні під дверима – на перекручені чорно-сірі мацаки. Я страшенно боявся тих потвор, але відчував тривожно-радісне піднесення, уявляючи, як мій дід б’ється з ними і перемагає – щоби потім про все це мені розповісти.
Та ще більш фантастичними були його розповіді про життя в дитячому притулку в Уельсі. Він казав, що то було зачакловане місце, призначене для того, щоби уберігати дітей від потвор, і було воно на острові, де щодня світило сонце, й ніхто не хворів і не вмирав. Усі жили у великому будинку під захистом старого мудрого птаха – принаймні, так ішлося в оповідці. Втім, я дорослішав, і мене гризли сумніви.
– А що то був за птах? – спитав я якось свого діда; тоді мені було вже сім років. І скептично поглянув на нього через стіл, за яким він грав зі мною в монопольку в піддавки.
– Великий яструб, який палив люльку, – відповів він.
– Діду, ти, напевне, гадаєш, що я зовсім дурний.
Він перелічив стос своїх помаранчевих та блакитних карток, яких у нього ставало дедалі менше.
– Я ніколи не вважав тебе дурним, Джейкобе.
Я зрозумів, що образив його, бо дідівський польський акцент, якого він так і не позбувся, зазвучав на повну силу, витіснивши англійську вимову характерними шиплячими звуками. Відчувши провину, я вирішив вдатися до презумпції невинуватості й зробив вигляд, наче вірю йому.
– А чому ті потвори хотіли завдати тобі шкоди? – поцікавився я.
– Тому, що ми були несхожі на решту людей. Ми були дивними.
– У чому дивними?
– Та всіляко, – відповів дід. – Наприклад, серед нас була дівчинка, котра вміла літати, був хлопчик, всередині якого жили бджоли, були брат і сестра, здатні піднімати над головою величезні кам’яні брили.
Важко сказати, жартує він чи ні. До того ж, мій дідо не мав репутації такого собі жартівника. Помітивши на моєму обличчі сумнів, він нахмурився.
– Гаразд, можеш не вірити мені на слово, – заявив він. – Але я маю фотографії! – І, відсунувши свого шезлонга, дід пішов у будинок, а я залишився на заскленій веранді. За хвилину він повернувся з сигарною коробкою в руці. Я нахилився і побачив, як дідусь видобув чотири пожовклі й порепані фото.
Перше являло собою знімок предмета, схожого на комплект одежі, але без людини всередині. Ані комплект, ані людина не мали голови.
– Та ні, він має голову, – вишкірився дід. – Але для тебе вона невидима.
– А чому невидима? Це що – чоловік-невидимка?
– Диви, який ти головастий! – Дідо звів брову, немов страшенно здивувався моїм дедуктивним здібностям. – Його звали Мілард. Кумедний хлопець. Часом він казав: «Слухай-но, Ейбе, а я знаю, чим ти сьогодні займався». І розповідав, де я був, що їв і коли длубався у носі, гадаючи, що мене ніхто не бачить. Інколи він йшов за ким-небудь слідком, тихо, як та миша. Він був без одежі, голяка, щоби ніхто його не помітив, – і спостерігав! – Дід похитав головою. – Аж не віриться, еге ж? – Потім він підсунув мені ще одне фото. Почекавши, поки я роздивлюся його, дід спитав: – Ну, як? Що ти бачиш?
– То маленька дівчинка, еге ж?
– А що ще ти бачиш?
– На її голові – корона.
Дід постукав пальцем по нижній частині фото.
– А що ти скажеш про її ноги?
Я підніс фото ближче до очей. І побачив, що ноги дівчинки не торкалися землі. Але вона не стрибала, а, здавалося, просто висіла в повітрі. Я ошелешено роззявив рота.
– Та вона ж летить!
– Майже летить, – уточнив дідо. – Вона левітує. Однак та дівчинка не завжди могла себе контролювати, тому нам доводилося прив’язувати її мотузкою, щоби вона нікуди не залетіла!
Я прикипів поглядом до химерного лялькового обличчя дівчинки.
– Правда?
– Звісно, що правда, – різко кинув дід, зібрав фото і поклав інше, на якому був зображений худорлявий хлопець, що однією рукою піднімав величезний камінь.
– Віктор із сестрою були менш здібними, зате якими ж сильними вони були!
– Щось він не схожий на силача, – зауважив я, придивляючись до тоненьких хлопчачих рук.
– Слово честі, він був надзвичайно дужий. Якось я здумав помірятися з ним силою в руках, так він мені мало кисть не зламав!
Але найхимернішим фото було останнє. То була чиясь потилиця з намальованим на ній обличчям.
Я витріщився на те фото, а дідо Портман пояснив мені.
– Він мав два роти – бачиш? Один спереду, а другий ззаду. Через це він став таким великим та товстим!
– Але ж то несправжнє обличчя. Воно намальоване.
– Несправжня там фарба – це так. Бо те обличчя розмалювали для циркової вистави. Але кажу тобі: він і справді мав два роти. Ти що, мені не віриш?
Я на мить замислився, поглянувши на фотографії, а потім на обличчя дідуся – таке безхитрісне, таке щире. І справді – навіщо йому брехати мені?
– Я вірю тобі, – відказав я.
І я справді повірив йому – принаймні, на кілька років, хоча здебільшого тому, що хотів вірити, скажімо, як більшість дітлахів хочуть вірити у Санта-Клауса. Ми чіпляємося за наші казки доти, поки ціна цієї віри не стає надто високою. Для мене такою ціною став той день у другому класі, коли Робі Йєнсен підколов мене за обідом перед столиком, де сиділи дівчата, заявивши привселюдно, що я й досі вірю в казкових фей. Гадаю, до цієї ганьби спричинилося те, що я переповідав у школі історії свого діда, але в ту принизливу хвилину я страшенно злякався, що до мене приліпиться прізвисько Фея, бо для хлопця це мало ще й «голубий» підтекст. І через це я розсердився на свого діда.
А того дня зі школи мене забирав саме дідо Портман; він часто це робив, коли батько та мати були на роботі. Я всівся поруч із ним у пасажирське сидіння його старого «понтіака» і заявив, що більше не вірю в його казки.
– Які ще казки? – спитав він, уважно поглянувши на мене понад окулярів.
– Сам знаєш. Ну, оті історії. Про дітлахів і потвор.
На дідовому обличчі з’явився розгублений вираз.
– А хіба я тобі розповідав казки?
Я відказав йому, що вигадана історія та казка – це одне й те саме, що казки придумуються для маленьких сцикунів і що тепер я впевнений: його фотографії та історії – це цілковита неправда. Я очікував, що дід сказиться від люті й дасть мені запотиличника, але натомість він просто кинув: «Гаразд» і ввімкнув передачу. А потім різко натиснув на акселератор, і «понтіак», відстрибнувши від бордюру, вискочив на дорогу. На тому все й скінчилося.
Гадаю, він очікував, що це невдовзі станеться, бо я колись мав вирости з його історій, але дід облишив цю тему так різко, що в мене зародилося відчуття, наче він мені брехав. Я не міг збагнути, навіщо він оте все вигадав, обманом змусивши мене повірити в можливість існування дивовижного та незвичайного, тоді як насправді такого не могло бути. Лише кілька років по тому батько пояснив мені: коли він був малий, дідо і йому розповідав декотрі з цих історій, і ті історії були не стільки неправдою, скільки перебільшеною версією правди, бо дитинство дідуся Портмана аж ніяк не було казкою. Воно було історією жахів.
Мій дід був єдиним з його родини, кому вдалося вибратися з Польщі ще до початку Другої світової війни. Діду було дванадцять, коли батьки віддали його незнайомцям: посадили свого наймолодшого сина на поїзд до Британії з однією лише валізкою, де лежав змінний одяг. Квиток він мав лише в один бік. Він більше ніколи не бачив своїх матір та батька, старших братів, кузенів, дядьків та тіток. Усі вони загинули до того, як йому виповнилося шістнадцять: їх убили потвори, від яких йому дивом вдалося втекти. Але то були не потвори з мацаками та гнилою шкірою, які так виразно ввижаються семирічній дитині. То були потвори з людськими обличчями. Щільними шеренгами йшли вони нога в ногу у своїй напрасованій військовій формі – такі банальні, такі невиразні, що важко було розпізнати, ким вони були насправді, – а коли розпізнали, то було запізно.
Як і потвори, історія про зачаклований острів теж була замаскованою правдою. У порівнянні з жахіттями континентальної Європи дитячий притулок, до якого відправили мого діда, напевне, здавався йому раєм, і у його розповідях таким він і був: надійне й безпечне пристанище з янголами-охоронцями, де панує безкінечне літо, а живуть у тому пристанищі діти, які, звичайно ж, не могли ані літати, ані піднімати однією рукою важкі кам’яні брили. А «незвичайністю», через яку їх переслідували, було їхнє гебрейство. Ті діти були сиротами війни, яких хвиля крові викинула на маленький острівець. Незвичайними вони були не через свої чудесні здібності, ні; чудом було те, що їм вдалося уникнути гетто та концентраційних таборів.
Тож більше я не прохав діда розповідати мені історії, і мені здалося, що в глибині душі він відчув полегшення. Подробиці його юності оповивало марево таємничості. І я не намагався проникнути крізь нього. Бо мій дід пройшов крізь пекло і мав право на власні таємниці. Мені стало соромно, що я заздрив його життю, зважаючи на ціну, яку йому довелося заплатити, і спробував відчути радість від безпечного, захищеного і звичайного життя, хоча для того, щоб його заслужити, я і пальцем не поворухнув.
А потім, кілька років по тому, коли мені було п’ятнадцять, трапилася незвичайна й жахлива пригода, після якої зосталися лише до і після.
Розділ перший
Останні півдня епохи до я провів за конструюванням макету вежі Емпайр-Стейт-білдинґ у масштабі 1:10 000, використовуючи для цього коробки з підгузками для дорослих. Вийшов справжній шедевр з «фундаментом» п’ять футів завширшки; будівля вивищувалася над відділом косметики; її основу утворювали більші коробки з товстими підгузками, менші й легші складали оглядовий майданчик, а відомий у всьому світі шпиль я спорудив з акуратного стосу невеличких упаковок для зразків. Моя споруда була майже бездоганна, за винятком однієї головної деталі.
– Ти використав підгузки «Завжди сухо», – насуплено мовила Шеллі, скептично оглядаючи мій витвір. – А сьогодні розпродаж підгузків «Завжди зручно», до речі.
Шеллі – то директорка аптеки, і сутулі плечі та суворий вираз обличчя були такою самою невід’ємною частиною її уніформи, як блакитні футболки, які всі ми мали вдягати.
– А мені здалося, що ти сказала «Завжди сухо», – заперечив я, бо вона справді так сказала.
– Ні, я сказала «Завжди зручно», – наполягла Шеллі, скрушно хитаючи головою, наче моя вежа була чимось на кшталт скаліченого скакового коня, а вона тримала в руці револьвер із оздобленим перлинами руків’ям. Настала коротка хвилина ніякової тиші, під час якої директорка скрушно хитала головою, витріщаючись то на мене, то на вежу. Ну а я вперся в неї поглядом із тупим виразом обличчя, немов геть не розумів що означає її пасивно-агресивна поведінка.
– А-а-а! – сказав я насамкінець. – Ти хочеш сказати, що я маю переробити все наново?
– Та ні, я хочу сказати, що не треба було «Завжди сухо» використовувати, – повторила вона.
– Нема проблем! Я негайно все владнаю.
Носком чорної кросівки (кросівки теж були частиною нашою уніформи) я легенько вибив з фундаменту вежі одну-єдину коробку. І вмить вся та розкішна й бездоганна конструкція каскадом обрушилася, погнавши підлогою справжнісіньке цунамі з підгузків; застрибали коробки, стукаючись об ноги здивованих покупців і, перевертаючись та ковзаючи підлогою, домчали аж до автоматичних дверей. Автоматичні двері спрацювали і, відчинившись, впустили до універмагу подих серпневої спеки.
Обличчя Шеллі набуло кольору стиглого гранату. Вона могла б вигнати мене з роботи негайно, але я знав, що мені навряд чи так пощастить. Бо я все літо намагався підстроїти, щоб мене звільнили з аптеки «Кмітливий помічник», та лише виявив, що добитися цього майже неможливо. Я часто запізнювався на роботу, виправдання мої були притягнутими за вуха, а то й просто абсурдними; з кричущою нахабністю обраховував покупців; інколи навмисне ставив товари не на ту полицю: мийні лосьйони – до проносних засобів, а протизаплідні таблетки – до дитячих шампунів. Рідко коли я так старався, та хоч яким би невмілим та незграбним я не прикидався, Шеллі вперто тримала мене у штаті.
Хочу уточнити: то саме мені було майже неможливо добитися вигнання з роботи в аптеці «Кмітливий помічник». Будь-якого іншого працівника вже давно б нагнали копняками під зад за незрівнянно менші порушення. То був мій перший, так би мовити, соціально-політичний досвід. В Енглвуді, маленькому й дрімотному прибережному містечку, де я живу, є три аптеки мережі «Кмітливий помічник». В окрузі Саратога їх двадцять сім, а у всій Флориді – сто п’ятнадцять; їхня кількість безперервно зростає, і вони поширюються територією штату, немов якийсь невиліковний шкірний висип. З роботи ж мене не виганяли з тієї причини, що всі аптеки цієї мережі належали моїм родичам. А причиною, через яку я не міг піти сам, було те, що починати трудову діяльність саме в «Кмітливому помічникові» стало священною родинною традицією. Моя кампанія саботажу проти самого себе викликала у Шеллі нездоланну неприязнь до мене, а у моїх колег – стійку огиду й обурення. Втім, нікуди правди діти: вони однаково зневажали б мене, бо скільки б вітрин я не перекинув і стільки покупців не надурив би, колись я мав успадкувати чималий шмат аптечної компанії, а їм це не світило.
* * *
Шеллі пробралася по розкиданих підгузках до мене і, тицьнувши мені пальцем у груди, вже сказала була щось сердите, але її перервав голос з системи гучномовного зв’язку.
– Джейкобе, тобі телефонують по лінії два. Джейкобе, лінія два.
Шеллі спопелила мене поглядом, і я позадкував, залишивши її посеред руїн моєї вежі.
* * *
Приміщення для персоналу – сира й глуха кімнатка без вікон. Там я застав Лінду, помічницю з фармацевтичного відділу; освітлена різким сяйвом автомата для охолоджуючих напоїв, вона наминала бутерброд з хлібом без скоринки. Лінда кивнула на телефон, прикручений до стіни.
– Тебе чекають на лінії два. Той, хто тобі телефонує, якийсь переляканий та знервований, їй-богу.
Я взяв слухавку, що теліпалася на кабелі.
– Джейкобе, ти?
– Привіт, дідусю Портман.
– Слава Богу, я тебе застав. Мені потрібен ключ. Де мій ключ? – Чути було, що дід важко дихав і був чимось знервований.
– Який іще ключ?
– Не дуркуй, – відрізав дід. – Сам знаєш який.
– Ти, мабуть, поклав його не туди, де завжди.
– То твій батько тебе підговорив, – заявив дідо. – Просто скажи мені – і все. Він не має знати.
– Ніхто й ні до чого мене не підговорював, – сказав я і спробував змінити тему розмови. – Ти таблетки сьогодні прийняв?
– Вони за мною женуться, тобі зрозуміло? Не знаю, як вони примудрилися знайти мене через скільки років, але вони таки вирахували мене. Чим, на твою думку, я від них відбиватимуся – кухонним ножем, чи як?
Я вже не вперше чув від нього такі тиради. Мій дідо старів і, якщо чесно, потроху з’їжджав із глузду. Спочатку ознаки його психічного розладу були ледь помітними – то щось забуде купити в бакалійній крамниці, то назве мою матір іменем моєї тітки. Але влітку його повзуче старече слабоумство зробило несподіваний виверт. Оті фантастичні вигадані історії про його життя під час війни – про потвор, про зачаклований острів – стали для нього цілковитою й гнітючою реальністю. Особливо збуджений він був останні кілька тижнів, і мої батьки, побоюючись, щоби він не заподіяв собі лиха, всерйоз замислилися про те, щоби відправити його до психлікарні. З якоїсь причини отакі апокаліптично-панічні дзвінки він робив саме мені, і більше нікому.
Як і зазвичай, я постарався його заспокоїти.
– Не хвилюйся, ти у безпеці. Все нормально. Трохи згодом я принесу нове відео і ми його разом проглянемо – як тобі така думка?
– Ні! Залишайся там, де ти є! Тут небезпечно!
– Дідусю, та ніякі потвори за тобою не женуться. Ти що, забув, що ти всіх їх повбивав іще під час війни?
Я повернувся до стіни лицем, щоби Лінда не чула мою частину цієї химерної розмови, бо та вже кидала на мене здивовані погляди, хоча й удавала, що уважно продивляється журнал мод.
– Повбивав, та не всіх, – відказав дід. – Так, звісно, я убив багатьох із них, але залишилося ще більше. – Я чув, як він гупає ногами по підлозі, метушиться туди-сюди, витягуючи шухляди й ляскаючи дверцятами. Напевне, у нього зовсім поїхала стріха. – Залишайся на місці, чуєш мене? Зі мною все буде гаразд – я повідрізаю їм язики та повиколюю очі, оце й усе, що треба зробити! От тільки куди отой чортів ключ подівся?!
Йшлося про ключ від гігантської стінної шафи в гаражі дідуся Портмана. А в тій шафі було так багато дробовиків та ножів, що ними можна було озброїти невеликий загін ополченців. Півжиття збирав він ту колекцію, подорожуючи до інших штатів на виставки-продажі; дід часто вирушав у тривалі мисливські подорожі і тягав родичів до стрілецького тиру, щоби вони навчилися стріляти. Він так любив свою зброю, що часом навіть спав із нею. Це підтверджувало одне старе фото, на якому видно, що дідо Портман дрімає з пістолетом у руці.
Коли я спитав батька, чому наш дідо поведений на стрілецькій зброї, він пояснив, що таке інколи трапляється з людьми, котрі служили у війську або пережили травматичний шок. Я припустив, що після всього пережитого мій дід вже ніде не почувався у справжній безпеці – навіть у себе вдома. Іронія полягала в тім, що тепер, коли галюцинації та параноя остаточно оволоділи його мозком, моє припущення стало реальністю: тепер мій дід і справді не був дома у безпеці – навіть із усіма його ножами, дробовиками й пістолетами. Саме тому мій батько й сховав ключ від комірчини.
Я знову збрехав, сказавши, що не знаю, де той ключ. І знову почув, як дідо Портман лається і гепає ногами по підлозі, бо ходить кімнатою в пошуках ключа.
– Що ж, нехай так і буде, – сказав він насамкінець. – Нехай батько залишить ключ собі, якщо йому це так важливо. Але тоді нехай залишить собі й мій труп!
Якомога ввічливіше перервавши розмову, я негайно передзвонив батьку.
– У діда остаточно поїхала стріха, – повідомив я йому.
– А він прийняв сьогодні свої таблетки?
– Він не сказав мені. Втім, судячи з його голосу, не прийняв.
Я почув, як батько зітхнув.
– Чи не міг би ти заскочити до нього і прослідкувати, щоби з ним нічого не трапилося? Бо я не можу відлучитися з роботи.
Мій батько добровільно працював неповний робочий день в центрі порятунку птахів: лікував збитих автомобілями білих чапель та пеліканів, що проковтнули риболовний гачок. Він був орнітологом-аматором та плекав надію зажити слави письменника-природознавця, що підтверджувалося цілим стосом невиданих рукописів. Такою несправжньою роботою можна займатися лишень тоді, коли ти випадково одружишся на жінці, чия родина володіє ста п’ятнадцятьма аптеками.
Звісно, моя робота також була не зовсім «справжня», тому мені легко було з неї змитися кожного разу, коли виникало бажання. Я сказав батьку, що поїду й прослідкую.
– Дякую, Джеку. Обіцяю тобі, що невдовзі ми розберемося з дідовими вибриками, добре?
Дідовими вибриками…
– Ти хочеш сказати, що ми відправимо його до дурки? – спитався я. – Перекладемо цю проблему на когось іншого?
– Ми з мамою ще остаточно не вирішили.
– Звісно, що вирішили.
– Джейкобе…
– Я сам зможу за ним доглядати, їй-бо.
– Можливо, тепер іще зможеш. Але він не видужає, його стан погіршуватиметься.
– Ну то й що? Нехай буде, що буде.
Я повісив слухавку і зателефонував своєму приятелю Рікі, щоб він мене підвіз. Через десять хвилин я почув зі стоянки гортанний автомобільний гудок його «Краун Вікторії», який неможливо було сплутати з жодним іншим. Виходячи з аптеки, я повідомив Шеллі неприємну новину: з вежею, спорудженою з підгузків «Завжди зручно», їй доведеться почекати до завтра.
– У нашій родині термінова проблема, – пояснив я їй.
– Зрозуміло, – відказала вона.
Вийшовши з аптеки і занурившись у липкий гарячий вечір, я помітив Рікі, який сидів на капоті свого подряпаного й побитого «форда» і курив цигарку. Щось в його вимазаних засохлою багнюкою черевиках, в тому, як він випускав з рота кільця цигаркового диму та в тому, як призахідне сонце грало на його зеленому волоссі, нагадало мені одного відомого відчайдушного й необачного провінціала – актора Джеймса Діна. Мій приятель був зліплений з усіх цих компонентів і являв собою чудернацький результат перехресного запилення субкультур, можливого лише в Південній Флориді.
Побачивши мене, Рікі зістрибнув з капота.
– Що – таки вигнали з роботи? – гукнув він мені через стоянку.
– Цс-с-с-с! – засичав я, підбігаючи до нього. – Вони ж не знають про мій план!
Рікі підбадьорливо гепнув мене в плече, але замість підбадьорити, мало ключицю мені не зламав.
– Та не переймайся ти так, Спецкурсе! Завтрашній день завжди кращий за сьогоднішній.
Він називав мене Спецкурс, тобто «спеціальний курс», бо я ходив на декілька додаткових спецкурсів для особливо талановитих школярів, що були частиною спеціальної навчальної програми нашої школи. Рікі ця заплутана структура втішала й веселила без міри. Наша дружба – це така собі суміш рівних часток роздратування й співпраці. Щодо співпраці ми виробили угоду «мозок в обмін на м’язи», згідно з якою я допомагав йому не провалити англійську, а Рікі захищав мене від хуліганистих дебілів, які вешталися коридорами нашої школи у пошуках здобичі. А те, що Рікі недолюблювали мої батьки, було насправді позитивом, таким собі бонусом до нашої угоди. Напевне, він був моїм найкращим другом, а якщо чесно – то єдиним. Просто «найкращий друг» звучить вагоміше, аніж «єдиний», і набагато солідніше.
Рікі сів у авто і гепнув ногою пасажирські дверцята – то він їх так відчиняв. Я теж увібрався всередину. Його «Краун Вікторія» – то рідкісний, гідний музею екземпляр, ненавмисний витвір народного мистецтва. Рікі придбав її на міському звалищі за банку монет у двадцять п’ять центів (принаймні так він стверджував), і це неблагородне походження свого авто він не зміг замаскувати навіть цілим лісом з деревець-дезодорантів повітря, почеплених на дзеркало заднього огляду. Сидіння авто були обмотані широким скотчем, щоби непевні пружини оббивки не встромилися, бува, пасажирові у дупу. Але найкращим авто було зовні: справжній місячний пейзаж з іржавими дірками та вм’ятинами як результат втілення плану заробляння додаткових коштів на пальне. Цей план полягав у тому, щоби дозволяти підпилим учасникам пікніків та вечірок довбонути авто ключкою для гольфу: один удар – один долар. Єдиним правилом, якого не завжди суворо дотримувалися, була заборона гепати будь-яку скляну деталь.
Викашлявши хмарину сизого диму, двигун заторохтів і ожив. Коли авто виїхало зі стоянки і рушило повз торгові ряди до будинку дідуся Портмана, я занепокоївся через те, що ми там можемо застати. Серед найгірших варіантів розвитку подій були, наприклад, такі: мій дід гасає голяка по вулиці, вимахуючи мисливською рушницею; валяється, запінившись, на газоні перед будинком або чатує в засідці з якимось гострим предметом у руці. Могло трапитися будь-що, а особливо змушувало мене нервувати таке: як відреагує Рікі на химерні вибрики чоловіка, про якого я завжди говорив з шанобливою повагою?
Коли ми під’їжджали до мікрорайону мого діда – приголомшливого лабіринту з перехресних тупиків, відомого всім під назвою Кругле Село, – колір неба змінювався на колір свіжого синця. Перед в’їздними воротами ми зупинилися, щоби доповісти про свій приїзд, але, як це часто траплялося, старий дід у кабінці хропів, ворота були розчинені, тож ми, ледь призупинившись, просто проїхали у них. Цвірінькнув мій телефон – то батько у СМС питав мене, як справи. За той нетривалий час, коли я відповідав на повідомлення, Рікі, як це не дивно, примудрився заїхати бозна-куди, і ми заблукали. Коли я сказав, що гадки не маю, де ми є, він вилаявся і, верещачи колесами й заклавши крутий віраж, чмихав пасмами тютюнового диму з відчиненого вікна авто, поки я уважно проглядав мікрорайон, видивляючись хоч якийсь знайомий орієнтир. Це було нелегко, хоча в дитинстві я бував у свого діда незчисленну кількість разів, бо кожен наступний будинок, за винятком незначних розбіжностей, був схожий на попередній: опецькуватий, ящикуватий, оздоблений алюмінієвими панелями або темним деревом у стилі сімдесятих років минулого століття або ж прикрашений на фронтоні гіпсовими колонами, з якими амбіції господарів здавалися майже справжніми, а не ілюзорними. Від дорожніх знаків толку було мало, бо геть усі вони повигорали на сонці й полущилися так, що на них майже нічого не вдавалося розгледіти. Єдиними реальними орієнтирами виявилися чудернацькі й барвисті прикраси на газонах, і в цьому плані Кругле Село можна назвати справжнісіньким музеєм під відкритим небом.
Нарешті я упізнав поштовий ящик, який тримав над головою зроблений з металу дворецький, котрий, попри пряму спину та зарозумілий вираз обличчя, наче плакав іржавими слізьми. Я гукнув Рікі, щоби він звертав ліворуч; «вікторія» верескнула колесами, і мене гепнуло об дверцята. Мабуть, від цього удару в моїй голові щось розклинилося, бо я раптом блискавично згадав, куди і як нам слід їхати.
– Праворуч – до зграї фламінго! Ліворуч – до отих багатонаціональних Санта-Клаусів на дахах! Прямо – повз пісяючих херувимів!
Коли ми проскочили повз херувимів, Рікі загальмував до швидкості слимака і занепокоєно оглянув квартал, де мешкав мій дідо. Над ґанками не горіло жодної лампочки, жоден телевізор не мерехтів у вікні, на стоянці не видно жодного авто. Усі дідові сусіди чкурнули на північ, втікаючи від немилосердної літньої спеки; вони залишили фігурки дворових гномів утопати в непідстрижених буйних травах газонів і щільно зачинили віконниці від ураганів, тому кожен будинок скидався на невеличке бомбосховище.
– Останній дім праворуч, – сказав я.
Рікі натиснув акселератор, і ми рвонули вздовж вулиці. Напроти четвертого чи п’ятого будинку ми промчали повз якогось діда, що поливав свій газон. Лисий, як яйце, в халаті й шльопанцях, він бризкав водою на високу, мало не по коліно траву. Його будинок так само був темний і позачинюваний, як і решта. Я обернувся, щоби придивитися до нього, і старий, здавалося, теж витріщився на мене, хоча навряд чи, спантеличено подумав я, бо очі у того діда були білі, як молоко. Дивно. Дідо Портман ніколи не казав мені, що хтось із його сусідів сліпий.
Вулиця скінчилася, впершись у стіну з високих сосен, і Рікі заклав крутий поворот ліворуч, вписуючись в під’їзну алею біля будинку мого діда. Вимкнувши двигуна, він вийшов і рвучко розчахнув мої дверцята. Наші черевики зашелестіли сухою травою до ґанку.
Я подзвонив у дзвінок і почекав. Десь загавкав собака, і його гавкіт самотньо відлунив у задушливому вечірньому повітрі. Не почувши відповіді, я загепав у двері, бо вирішив, що, можливо, дзвінок зламався. А Рікі вже розмахував руками, відганяючи комарів, що проявляли до нас надмірну цікавість.
«Дім дивних дітей» читать онлайн книгу автора Ренсом Ріґґз на MyBook.ru
«Уууу, какая жуть!» — думаешь ты, внимательно рассматривая, шебурша страницами и всячески теребя своими шаловливыми ручонками эту любопытную книгу. А она словно бы говорит тебе: «Ну давай же, купи меня, любитель пионерских страшилок про Красную Руку и Чёрную Простыню, игр про Слендера и фильмов про обгоревшего парня в полосатом красно-зелёном свитере. Я вся твоя сегодня ночью, мрррр.» Ты поддаёшься, покупаешь, приходишь домой, в нетерпении наливаешь себе горячего какао, открываешь наконец книгу и погружаешься в тёёёёмные глубииины самых жутких кошмаров и видений, так сказать.
И поначалу ты ничуть не разочаровываешься, мой друг. От первых глав до..не скажу каких, повествование умело и дозированно закидывает своеобразные крючки в воображение, один за другим, заставляя раз за разом гадать, что происходит взаправду, что — в фантазиях главного героя, заставляя прикидывать масштабы переплетений реальности и вымысла, заставляя вновь и вновь разглядывать все эти жуткие фотографии, грамотно разложенные по страницам (от них и правда мороз по коже). Ты вместе с героем осторожно приближаешься к разгадке так будоражащей его (и тебя) тайны, и как только вы приближаетесь к ней вплотную..
тег, а под тегом — спойлеры..
Она верещала, как десять одновременно кастрируемых кабанов
Это так, для затравочки цитата. Для настроения.
На самом деле не секрет: в какое бы настроение подобные слова не приводили — это явно не то настроение, что ждёшь от таинственного и мрачного мистического романа, впечатление которого «Дом странных детей» производит, стоит лишь взглянуть на обложку и оформление книги в целом. Кроме того, «Дом странных детей» первые n страниц — это как раз такой роман: загадочный, странный и первобытно жуткий. Это уже потом он начинает щеголять экшн-сценами вроде той, кусочек каковой вы могли только что наблюдать. Да, само собой, нагло выдранный из контекста, этот фрагмент звучит нелепей, чем непосредственно при чтении, но погони-погони-погони в горяяячей крови второй половины книги при подобном жанре выглядят глуповато и «ломают» всю так старательно нагнетаемую до этого атмосферу напрочь.
Некоторым тайнам, честное слово, лучше навсегда оставаться тайнами — бОльшая часть романа «после разгадки» — это как будто какая-то другая книжка, гораздо более дурацкая.
Это ни к селу ни к городу: сам «дом», фигурирующий в названии, прямым, как шпала, образом это название оправдывая, оказывается банальнейшим местом обитания «не таких как все» подростков с «необычными» способностями — мутанты, волшебники, чародеи, полубоги, Хогвартс, Институт профессора Хавьера для одарённых, Школа Карандаша и Самоделкина! Главгероя, по традиции, вводит в курс дела местный Дамблдор/Гесер/Аслан речью на пару страниц типа
— Тот..мир..в котором..привык..жить..ты..это..лишь..одна..сторона..медали..ты..никогда..не замечал, как пропадает второй носок..? Так вот..
, и это одна из самых неубедительных речей за всю историю жанра. И мы тут все, конечно, понимаем, что герои подобных книг и фильмов живут в какой-то другой, параллельной вселенной, где не было написано и снято ничего про детей-кхм, индиго, но хоть кто-нибудь из протагонистов, в самом деле, мог бы уже воскликнуть: «Аааа, так у вас тут подпольное сопротивление, знаю, понял-понял, давайте сюда свою красную таблетку»?
Это всё очень грустно, и в дальнейшем нас не ждёт никаких сюрпризов: хорошие детишки из «дома» — плохие-плохие-плохие чудища; вторые нападают — первые защищаются; главгеру все обиженно «это ты виноват, сцук такой-сякой!», а он им «да, но вот мой меч, я высоко держу его над головой.. с большим трудом, потому что раньше ничего тяжелее геймбоя держать не приходилось..» — окей, спасибо, я всё понял, какому режиссёру нести деньги на экранизацию? Тиму Бёртону? Да легко — это должно быть лучше, чем «Мрачные тени».
Мистическая атмосфера оглушена и цинично изнасилована малышнёй в мантиях с помощью телекинеза и магических волшебных брёвен, но насовсем, к счастью, не исчезает: например, чудища, которые охотятся на героев — стильные и в хорошем, нужном смысле пугающие, вот как раз на таких охота было бы поглядеть в кино. Соответственно, сцены с ними, да в пелене непрекращающегося ливня, да со сверкающей грозой, да с беготнёй по болотам и прятками в кустах, да когда вспышка молнии на мгновение высвечивает перед тобой тёмное мрачное нечто.. — впечатляют. И, само собой, все эти чумовые фотографии. Можно их да хотя бы в рецензии Дже лицезреть, если желаете. Всё же в целом, коль вы совершенно спокойно можете абстрагироваться от банальной сюжетной линии романа или, чем чёрт не шутит, возможно, даже ею проникнуться, «Дом странных детей» вам к прочтению настоятельно рекомендуется.
Бу.
6/10
Читать онлайн «Дім дивних дітей» автора Риггз Ренсом — RuLit
А того дня зі школи мене забирав саме дідо Портман; він часто це робив, коли батько та мати були на роботі. Я всівся поруч із ним у пасажирське сидіння його старого «понтіака» і заявив, що більше не вірю в його казки.
— Які ще казки? — спитав він, уважно поглянувши на мене понад окулярів.
— Сам знаєш. Ну, оті історії. Про дітлахів і потвор.
На дідовому обличчі з’явився розгублений вираз.
— А хіба я тобі розповідав казки?
Я відказав йому, що вигадана історія та казка — це одне й те саме, що казки придумуються для маленьких сцикунів і що тепер я впевнений: його фотографії та історії — це цілковита неправда. Я очікував, що дід сказиться від люті й дасть мені запотиличника, але натомість він просто кинув: «Гаразд» і ввімкнув передачу. А потім різко натиснув на акселератор, і «понтіак», відстрибнувши від бордюру, вискочив на дорогу. На тому все й скінчилося.
Гадаю, він очікував, що це невдовзі станеться, бо я колись мав вирости з його історій, але дід облишив цю тему так різко, що в мене зародилося відчуття, наче він мені брехав. Я не міг збагнути, навіщо він оте все вигадав, обманом змусивши мене повірити в можливість існування дивовижного та незвичайного, тоді як насправді такого не могло бути. Лише кілька років по тому батько пояснив мені: коли він був малий, дідо і йому розповідав декотрі з цих історій, і ті історії були не стільки неправдою, скільки перебільшеною версією правди, бо дитинство дідуся Портмана аж ніяк не було казкою. Воно було історією жахів.
Мій дід був єдиним з його родини, кому вдалося вибратися з Польщі ще до початку Другої світової війни. Діду було дванадцять, коли батьки віддали його незнайомцям: посадили свого наймолодшого сина на поїзд до Британії з однією лише валізкою, де лежав змінний одяг. Квиток він мав лише в один бік. Він більше ніколи не бачив своїх матір та батька, старших братів, кузенів, дядьків та тіток. Усі вони загинули до того, як йому виповнилося шістнадцять: їх убили потвори, від яких йому дивом вдалося втекти. Але то були не потвори з мацаками та гнилою шкірою, які так виразно ввижаються семирічній дитині. То були потвори з людськими обличчями. Щільними шеренгами йшли вони нога в ногу у своїй напрасованій військовій формі — такі банальні, такі невиразні, що важко було розпізнати, ким вони були насправді, — а коли розпізнали, то було запізно.
Як і потвори, історія про зачаклований острів теж була замаскованою правдою. У порівнянні з жахіттями континентальної Європи дитячий притулок, до якого відправили мого діда, напевне, здавався йому раєм, і у його розповідях таким він і був: надійне й безпечне пристанище з янголами-охоронцями, де панує безкінечне літо, а живуть у тому пристанищі діти, які, звичайно ж, не могли ані літати, ані піднімати однією рукою важкі кам’яні брили. А «незвичайністю», через яку їх переслідували, було їхнє гебрейство. Ті діти були сиротами війни, яких хвиля крові викинула на маленький острівець. Незвичайними вони були не через свої чудесні здібності, ні; чудом було те, що їм вдалося уникнути гетто та концентраційних таборів.
Тож більше я не прохав діда розповідати мені історії, і мені здалося, що в глибині душі він відчув полегшення. Подробиці його юності оповивало марево таємничості. І я не намагався проникнути крізь нього. Бо мій дід пройшов крізь пекло і мав право на власні таємниці. Мені стало соромно, що я заздрив його життю, зважаючи на ціну, яку йому довелося заплатити, і спробував відчути радість від безпечного, захищеного і звичайного життя, хоча для того, щоб його заслужити, я і пальцем не поворухнув.
А потім, кілька років по тому, коли мені було п’ятнадцять, трапилася незвичайна й жахлива пригода, після якої зосталися лише до і після.
Розділ перший
Останні півдня епохи до я провів за конструюванням макету вежі Емпайр-Стейт-білдинґ у масштабі 1:10 000, використовуючи для цього коробки з підгузками для дорослих. Вийшов справжній шедевр з «фундаментом» п’ять футів завширшки; будівля вивищувалася над відділом косметики; її основу утворювали більші коробки з товстими підгузками, менші й легші складали оглядовий майданчик, а відомий у всьому світі шпиль я спорудив з акуратного стосу невеличких упаковок для зразків. Моя споруда була майже бездоганна, за винятком однієї головної деталі.
— Ти використав підгузки «Завжди сухо», — насуплено мовила Шеллі, скептично оглядаючи мій витвір. — А сьогодні розпродаж підгузків «Завжди зручно», до речі.
Читать онлайн «Дім дивних дітей» автора Риггз Ренсом — RuLit
Шеллі — то директорка аптеки, і сутулі плечі та суворий вираз обличчя були такою самою невід’ємною частиною її уніформи, як блакитні футболки, які всі ми мали вдягати.
— А мені здалося, що ти сказала «Завжди сухо», — заперечив я, бо вона справді так сказала.
— Ні, я сказала «Завжди зручно», — наполягла Шеллі, скрушно хитаючи головою, наче моя вежа була чимось на кшталт скаліченого скакового коня, а вона тримала в руці револьвер із оздобленим перлинами руків’ям. Настала коротка хвилина ніякової тиші, під час якої директорка скрушно хитала головою, витріщаючись то на мене, то на вежу. Ну а я вперся в неї поглядом із тупим виразом обличчя, немов геть не розумів що означає її пасивно-агресивна поведінка.
— А-а-а! — сказав я насамкінець. — Ти хочеш сказати, що я маю переробити все наново?
— Та ні, я хочу сказати, що не треба було «Завжди сухо» використовувати, — повторила вона.
— Нема проблем! Я негайно все владнаю.
Носком чорної кросівки (кросівки теж були частиною нашою уніформи) я легенько вибив з фундаменту вежі одну-єдину коробку. І вмить вся та розкішна й бездоганна конструкція каскадом обрушилася, погнавши підлогою справжнісіньке цунамі з підгузків; застрибали коробки, стукаючись об ноги здивованих покупців і, перевертаючись та ковзаючи підлогою, домчали аж до автоматичних дверей. Автоматичні двері спрацювали і, відчинившись, впустили до універмагу подих серпневої спеки.
Обличчя Шеллі набуло кольору стиглого гранату. Вона могла б вигнати мене з роботи негайно, але я знав, що мені навряд чи так пощастить. Бо я все літо намагався підстроїти, щоб мене звільнили з аптеки «Кмітливий помічник», та лише виявив, що добитися цього майже неможливо. Я часто запізнювався на роботу, виправдання мої були притягнутими за вуха, а то й просто абсурдними; з кричущою нахабністю обраховував покупців; інколи навмисне ставив товари не на ту полицю: мийні лосьйони — до проносних засобів, а протизаплідні таблетки — до дитячих шампунів. Рідко коли я так старався, та хоч яким би невмілим та незграбним я не прикидався, Шеллі вперто тримала мене у штаті.
Хочу уточнити: то саме мені було майже неможливо добитися вигнання з роботи в аптеці «Кмітливий помічник». Будь-якого іншого працівника вже давно б нагнали копняками під зад за незрівнянно менші порушення. То був мій перший, так би мовити, соціально-політичний досвід. В Енглвуді, маленькому й дрімотному прибережному містечку, де я живу, є три аптеки мережі «Кмітливий помічник». В окрузі Саратога їх двадцять сім, а у всій Флориді — сто п’ятнадцять; їхня кількість безперервно зростає, і вони поширюються територією штату, немов якийсь невиліковний шкірний висип. З роботи ж мене не виганяли з тієї причини, що всі аптеки цієї мережі належали моїм родичам. А причиною, через яку я не міг піти сам, було те, що починати трудову діяльність саме в «Кмітливому помічникові» стало священною родинною традицією. Моя кампанія саботажу проти самого себе викликала у Шеллі нездоланну неприязнь до мене, а у моїх колег — стійку огиду й обурення. Втім, нікуди правди діти: вони однаково зневажали б мене, бо скільки б вітрин я не перекинув і стільки покупців не надурив би, колись я мав успадкувати чималий шмат аптечної компанії, а їм це не світило.
* * *
Шеллі пробралася по розкиданих підгузках до мене і, тицьнувши мені пальцем у груди, вже сказала була щось сердите, але її перервав голос з системи гучномовного зв’язку.
— Джейкобе, тобі телефонують по лінії два. Джейкобе, лінія два.
Шеллі спопелила мене поглядом, і я позадкував, залишивши її посеред руїн моєї вежі.
* * *
Приміщення для персоналу — сира й глуха кімнатка без вікон. Там я застав Лінду, помічницю з фармацевтичного відділу; освітлена різким сяйвом автомата для охолоджуючих напоїв, вона наминала бутерброд з хлібом без скоринки. Лінда кивнула на телефон, прикручений до стіни.
— Тебе чекають на лінії два. Той, хто тобі телефонує, якийсь переляканий та знервований, їй-богу.
Я взяв слухавку, що теліпалася на кабелі.
— Якобе, ти?
— Привіт, дідусю Портман.
— Слава Богу, я тебе застав. Мені потрібен ключ. Де мій ключ? — Чути було, що дід важко дихав і був чимось знервований.
— Який іще ключ?
— Не дуркуй, — відрізав дід. — Сам знаєш який.
— Ти, мабуть, поклав його не туди, де завжди.
— То твій батько тебе підговорив, — заявив дідо. — Просто скажи мені — і все. Він не має знати.
— Ніхто й ні до чого мене не підговорював, — сказав я і спробував змінити тему розмови. — Ти таблетки сьогодні прийняв?
Читать онлайн «Дім дивних дітей» автора Риггз Ренсом — RuLit
Нарешті я упізнав поштовий ящик, який тримав над головою зроблений з металу дворецький, котрий, попри пряму спину та зарозумілий вираз обличчя, наче плакав іржавими слізьми. Я гукнув Рікі, щоби він звертав ліворуч; «вікторія» верескнула колесами, і мене гепнуло об дверцята. Мабуть, від цього удару в моїй голові щось розклинилося, бо я раптом блискавично згадав, куди і як нам слід їхати.
— Праворуч — до зграї фламінго! Ліворуч — до отих багатонаціональних Санта-Клаусів на дахах! Прямо — повз пісяючих херувимів!
Коли ми проскочили повз херувимів, Рікі загальмував до швидкості слимака і занепокоєно оглянув квартал, де мешкав мій дідо. Над ґанками не горіло жодної лампочки, жоден телевізор не мерехтів у вікні, на стоянці не видно жодного авто. Усі дідові сусіди чкурнули на північ, втікаючи від немилосердної літньої спеки; вони залишили фігурки дворових гномів утопати в непідстрижених буйних травах газонів і щільно зачинили віконниці від ураганів, тому кожен будинок скидався на невеличке бомбосховище.
— Останній дім праворуч, — сказав я.
Рікі натиснув акселератор, і ми рвонули вздовж вулиці. Напроти четвертого чи п’ятого будинку ми промчали повз якогось діда, що поливав свій газон. Лисий, як яйце, в халаті й шльопанцях, він бризкав водою на високу, мало не по коліно траву. Його будинок так само був темний і позачинюваний, як і решта. Я обернувся, щоби придивитися до нього, і старий, здавалося, теж витріщився на мене, хоча навряд чи, спантеличено подумав я, бо очі у того діда були білі, як молоко. Дивно. Дідо Портман ніколи не казав мені, що хтось із його сусідів сліпий.
Вулиця скінчилася, впершись у стіну з високих сосен, і Рікі заклав крутий поворот ліворуч, вписуючись в під’їзну алею біля будинку мого діда. Вимкнувши двигуна, він вийшов і рвучко розчахнув мої дверцята. Наші черевики зашелестіли сухою травою до ґанку.
Я подзвонив у дзвінок і почекав. Десь загавкав собака, і його гавкіт самотньо відлунив у задушливому вечірньому повітрі. Не почувши відповіді, я загепав у двері, бо вирішив, що, можливо, дзвінок зламався. А Рікі вже розмахував руками, відганяючи комарів, що проявляли до нас надмірну цікавість.
— Може, він кудись вийшов, — весело вишкірився Рікі. — Скажімо, на гульки подався.
— Нічого смішного, — відказав я. — Він має ширший вибір, аніж ми з тобою будь-якого вечора. Бо ця місцина аж кишить охочими вдовами.
— То я так пожартував, щоби вгамувати свої нерви. Бо тиша у домі мене стурбувала.
Зі схованки у кущах я дістав запасного ключа.
— Зачекай тут.
— Тю, та я й так чекаю. А що таке?
— А те, що ти маєш шість футів п’ять дюймів зросту, твоє волосся зелене, мій дід тебе не знає, зате має багато пістолетів та рушниць.
Рікі знизав плечима і, запхавши собі за щоку ще один жмуток тютюну, пішов на галявину і розлігся там у шезлонгу, а я тим часом відімкнув парадні двері й увійшов всередину.
Навіть у сутінках я побачив, що будинок спіткало лихо: схоже, його обчистили грабіжники. Книжкові полиці та шафки були попатрані, а всілякі дрібнички та великоформатні примірники журналу «Рідерз дайджест» — викинуто на підлогу. Крісла та подушки на дивані перевернуті. Холодильник стояв з відчиненими дверцятами, з нього щось витікало, утворюючи на лінолеумі липкі калюжі.
У мене похололо серце. Дідо Портман таки з’їхав з глузду. Я гукнув його на ім’я, але у відповідь нічого не почув.
Я ходив від кімнати до кімнати, вмикаючи світло і видивляючись, де ж безумний старий сховався від потвор — за меблями, на вузькому невисокому горищі чи в гаражі під верстаком? Я навіть хотів перевірити шафу, де він зберігав свою зброю, але та, певна річ, була замкнена, а ручка вкрита подряпинами, що свідчило: дідо намагався її відімкнути. На веранді погойдувалися побурілі на сонці дугоподібні гілки давно не поливаної папороті. Я став навколішки на підлогу у вигляді штучного газону і зазирнув під плетені ослінці, нажаханий тим, що міг би там побачити.
Бібліотека душ
| ||||||||||||||||||||||||||
онлайн фрагмент книги для ознакомления
фрагмент книгиЧитать онлайн «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей» автора Риггз Ренсом — RuLit
Інші речі були такі цінні, що діти трималися за них, навіть коли веслували. Фіона стискала між колін горщик садової землі з черв’яками. Мілард помалював собі обличчя смугами за допомогою пилу з цегли, яка розсипалася від бомби. Цей дивний жест здавався частиною поховального ритуалу. Хоч те, за що вони вперто чіплялися, й видавалося дивним, та я міг їх зрозуміти: то було все, що лишилося їм від домівки. Нехай вони й знали, що вона втрачена, та це знаття ніяк не допомогло б відпустити пам’ять про неї.
Через три години, упродовж яких ми веслували, мов раби на галерах, острів зменшився до розмірів розкритої долоні. Він більше не нагадував зловісну фортецю, оточену щільним кільцем скель, яка вперше постала в мене перед очима кілька тижнів тому. Тепер він здавався хистким, наче уламок каменя, який от-от можуть змити в море хвилі.
— Дивіться! — заволав Єнох, встаючи на сусідньому човнику. — Він зникає! — Примарна запона туману огорнула острів, стерла його з поля зору, і ми облишили весла, щоб подивитись, як він зникає.
— Попрощайтеся з нашим острівцем. — Емма підвелася, знімаючи великий капелюх. — Мабуть, ми більше ніколи його не побачимо.
— Прощавай, острове, — сказав Г’ю. — Ти був добрим до нас.
Горацій поклав весло і помахав.
— Прощавай, будинку. Я сумуватиму за всіма твоїми кімнатами й садом, та найдужче — за своїм ліжком.
— Бувай, контуре, — зашморгала носом Оливка. — Дякуємо, що беріг нас усі ці роки.
— Хороші роки, — уточнила Бронвін. — Найкращі в моєму житті.
Я теж мовчки попрощався з місцем, яке змінило мене назавжди, місцем, що краще за будь-який цвинтар берегтиме пам’ять (і загадку) мого діда. Вони були нерозривно пов’язані, дідусь і цей острів, і мені хотілося б знати: тепер, коли обидва безслідно щезли, чи зумію я до кінця збагнути, що зі мною трапилося, ким я став, на кого перетворювався. На острів я приїхав, щоб розгадати загадку свого дідуся, а відкрив свою власну. Дивитися на те, як зникає Кернгольм, було наче споглядати, як тоне в темних хвилях єдиний ключ до тієї загадки.
А тоді острів просто щез, поглинений горою туману.
Неначе й не існував ніколи.
* * *
Невдовзі туман дістався й до нас. Мало-помалу виявилося, що ми пливемо наосліп: материкова лінія стала розмитою, а сонце зблякло до білого ореолу; ми кружляли у вирі течії, доки втратили будь-яке відчуття напрямку. Зрештою зупинилися, поклали весла й чекали повного штилю в надії, що туман розсіється. Просуватися далі навпомацки не мало сенсу.
— Мені це не подобається, — сказала Бронвін. — Якщо надто довго чекати, настане ніч, і в нас виникнуть гірші проблеми, ніж погана погода.
Зненацька погода ніби почула Бронвін і вирішила вказати нам наше місце — стати дуже поганою. Знявся сильний вітер, і за лічені хвилини світ навколо нас цілковито перемінився. Поверхнею моря побігли спінені хвилі. Вони билися об наші шкаралупки й перевалювали за борт. Під ногами вже хлюпотіла холодна вода. Пішов дощ, твердючими маленькими кульками забарабанив по шкірі. Невдовзі нас жбурляло, як гумові іграшки у ванні.
— Розвертаймось у напрямку хвиль! — закричала Бронвін, розтинаючи воду веслами. — Якщо вони вдарять нас у борт, ми точно перевернемося!
Але більшість із нас були надто змучені веслуванням у штиль, щоб змагатися з бурхливою стихією, а решта були надто налякані, щоб навіть простягнути руку до весел, натомість ми вхопилися за краї човнів і відчайдушно трималися.
Назустріч нам сунула стіна води. Ми підіймалися на гребінь величезної хвилі, й човники під нами стали майже сторч. Емма вчепилася в мене, а я — у кочет. Г’ю позаду нас міцно обійняв руками сидіння. Мов пасажири американських гірок, ми опинилися на вершечку хвилі. Шлунок пішов мені у п’яти. Ще секунда, і човен помчав протилежним боком хвилі вниз, і все, що було в ньому не прибитого гвіздками (Еммина карта, торба Г’ю, червона валіза на коліщатах, яку я привіз із собою з Флориди), полетіло через наші голови у воду.
Перейматися через втрачений крам не було часу, бо ми не бачили двох інших човнів. Поставивши свій човен на рівний кіль, ми, мружачись, вдивлялися у вир і викрикували імена друзів. Якусь мить відповіддю нам була тільки страхітлива тиша, та потім ми почули голоси, і з туману виринув човник Єноха з чотирма пасажирами на борту, які махали нам руками.
— Ви в порядку? — гукнув я.
— Он там! — замість відповіді закричали вони. — Подивіться туди!
І я побачив, що руками вони махали не на знак привітання, а для того щоб привернути нашу увагу до чогось у воді, за тридцять ярдів оддалік, — до шкаралупки перевернутого човна.
— Це човен Бронвін і Олівії! — вигукнула Емма.
Човен іржавим дном дивився у небо. Жодного сліду дівчат біля нього не було.
— Треба підпливти ближче! — закричав Г’ю, і ми, забувши про втому, похапали весла й рушили туди, вигукуючи імена дівчат на вітер.
Ми пропливали повз потік одягу, що вивалився з розчепірених валіз. Кожна сукня, підхоплена виром хвиль, здавалася втопленою дівчиною. Серце калатало у грудях, і я не відчував холоду, попри те, що змок до нитки й тремтів. Ми зустрілися з човном Єноха біля перевернутої шкаралупки, якою правила Бронвін, і разом роздивилися довкола.
— Та де ж вони? — простогнав Горацій. — Ох, якщо ми їх втратили…
— Знизу! — Емма показала на човен. — Може, вони застрягли під ним.
Я витяг весло з кочета і постукав ним по перевернутому корпусу.
— Якщо ви там, випливайте! — закричав я. — Ми вас врятуємо!
Якусь жахливу мить не було жодної відповіді, і я відчув, як тане надія на те, що ми їх знайшли. Та потім з-під перевернутого човна постукали у відповідь. А потім у корпус вдарив кулак, порснули навсібіч дерев’яні тріски, і всі ми підскочили від несподіванки.
— Це Бронвін! — крикнула Емма. — Вони живі!
Ще кількома ударами Бронвін зуміла пробити в корпусі човна діру, в яку змогла б пролізти. Я простягнув їй весло, вона вхопилася, і втрьох із Г’ю та Еммою нам вдалося витягти її з вируючої води на свій човен за мить до того, як її суденце зникло під хвилями. Бронвін була в паніці, істерично кричала, задихаючись, бо не хотіла переводити дух, викрикувала ім’я Оливки, якої не було з нею під човном. Дівчинка зникла.
— Оливка, треба забрати Оливку, — нерозбірливо пробурмотіла Бронвін, перевалившись через борт човна. Вона тремтіла, викашлюючи морську воду, а потім різко підвелася в човні, який підкидало на хвилях, та показала кудись у шторм. — Там! — закричала вона. — Бачите?
Я затулив очі рукою від жалючого дощу, та не побачив нічого, крім хвиль і туману.
— Я нічого не бачу!
— Вона там! — наполягала Бронвін. — Мотузка!
І лише тоді я побачив, куди вона показує: не на дівчинку, яка відчайдушно боролася з хвилями, а на товсту плетену линву, що підіймалася з води, ледве помітна в усьому тому хаосі. Напнута коричнева мотузка виростала з води й зникала в тумані. До іншого її кінця, напевно, була прив’язана не видима оку Оливка.
Ми підгребли до мотузки, Бронвін потягла її донизу, і через хвилину з туману над нашими головами вигулькнула Оливка. Кінець мотузки, зав’язаний на вузол, обвивався довкола її талії. Туфлі злетіли з неї, коли перевернувся човен, проте Бронвін встигла прив’язати Оливку до линви якоря, інший кінець якого спочивав на морському дні. Якби не це, її давно віднесло б за хмари.
Оливка оповила руками шию Бронвін і радісно вигукнула:
— Ти врятувала мене, врятувала!
Вони обійнялися, і від цього видовища мені до горла підкотив клубок.
ZALANDO
Код ссылки: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
Наш сайт в настоящее время недоступен. Вы, наверное, знаете эту дрель: попробуйте обновить страницу через минуту или две. Все еще не работает? послать короткое сообщение с помощью кнопки отчета об ошибке, и мы пристальный взгляд.
Отправить сообщение об ошибкеИдентификационный номер: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
Si è verificato un проблема con la nostra pagina: prova a ricaricarla tra qualche minuto.La pagina non funziona ancora? Сегналасело привлекает внимание к сообщению о проверке проблемы.
Fehler MeldenИдентификационный номер: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
Si è verificato un проблема con la nostra pagina: prova a ricaricarla tra qualche minuto. La pagina non funziona ancora? Сегналасело привлекает внимание к сообщению о проверке проблемы.
Идентификационный номер: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7Referenz-ID: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
Unsere Website ist derzeit nicht erreichbar. Das kennst du jetzt sicher, aber: Versuch es einfach in ein paar Minuten noch einmal. Sollten wir für dich schon länger nicht erreichbar sein, schreib uns eine kurze Nachricht über den Fehler-melden-Knopf und wir schauen uns das genauer an.
Fehler MeldenСсылочный номер: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
Hemos encontrado un проблема en nuestra página: actualízala en unos минут. ¿La página sigue sin funcionar? Envíanos un mensaje breve a través del botón «отчет» у comprobaremos el проблема.
Enviar informe de errorID-viite: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
Pahoittelemme, jokin meni vikaan verkkosivullamme. Юрита ладата шиву hetken kuluttua uudelleen.Mikäli sivu ei edelleenkään toimi, lähetä meille virheilmoitus, jotta voimme selvittää asiaa.
Lähetä virheilmoitusНомер ссылки: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
Нотр-сайт является моментанемент незаменимым. Essayez de rafraîchir la page d’ici une à deux minutes. Cela n’a pas fonctionné? Envoyez-nous un message en utilisant le bouton «Rapport d’erreur» et nous essaierons d’identifier la cause du problème.
Посланник un rapport d’erreurID-номер: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
На сайте Onze даже нет. Je kent de procedure waarschijnlijk al: probeer over een paar minuten de pagina opnieuw te laden. Geen beterschap в zicht? Stuur ons een berichtje via de error-knop en we zullen probren om het проблема zo snel mogelijk op te lossen.
Stuur error-rapportReferanse-ID: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
Vår nettside er dessverre ikke tilgjengelig для øyeblikket. Du vet sikkert hva du må gjøre; Вентилятор noen minutter og oppdater siden. Virker det fremdeles ikke? Отправить oss en kort melding ved å trykke på knappen under, og vi skal se hva vi kan gjøre.
Отправить feilmeldingNumer referencyjny: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
Strona jest w tym momencie niedostępna.Spróbuj odświeyć ją za килка минут. Wciąż nie działa? Zaraportuj błąd, przyjrzymy się mu!
Zaraportuj błądКод ссылки: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
Vår hemsida är tyvärr inte tillgänglig just nu. Du vet nog redan vad наста стег ар: прова атт уппдатера сидан ом эн минут эллер твå. Fungerar det fortfarande inte? Meddela oss genom att klicka på knappen för felrapportering, så tittar vi närmare på det.
Skicka felrapportКод ссылки: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
Zalando.dk er ikke tilgængelig lige nu. Du kender sikkert rutinen efterhånden: Prøv at genopfriske siden om et minut eller to. Виркер siden stadig ikke? Giv os заказано через knappen nedenfor og vi tager et kig på sagen.
ОТПРАВИТЬ FEJLRAPPORTReferenční id: 18.1cfa7b5c.1601723658.adbc9a7
Naše webová stránka je dočasně nedostupná. Asi víte, jak postupovat dál: za 1-2 minuty zkustě stránku aktualizovat. Pořád nic? Klikněte na tlačítko níže a pošlete nám krátkou zprávu. Мой себе вкус zjistit příčinu závady.
Zaslat hlášení o chybě .Детские книги PNG изображений | Векторные и PSD файлы
детский книжный клуб
5000 * 5000
векторные детские книги
1200 * 1200
векторный набор мультяшных персонажей милых медведей панды
800 * 800
плоских карикатурных иллюстраций, которые люди изучают на собрании сообщества
2334 * 2334
читающий студент мультфильм мультфильм ребенок мультфильм дети
2292 * 2292
мультфильм детские книги образование и обучение ручная роспись подсолнухов
1024 * 3633
милый пилот медведь на небе персонаж иллюстрации для детей
800 * 800
милый моряк в океане иллюстрации персонажа для детей красные собаки
800 * 800
классический настенная фоторамка вектор
3333 * 3333
мультфильм ребенок читает бу k материал
2000 * 2000
набор обратно в школу людей
4583 * 4583
всемирный день чтения материал иллюстрации персонажей
2000 * 2000
векторные иллюстрации маленького ребенка засыпает, используя свою собаку вместо отпечатка подушки
4500 * 4500
милая изолированная обезьяна-подрядчик на работе, иллюстрация персонажа для детей
800 * 800
милый фиолетовый кролик
1200 * 1200
листовки для зачисления учебные пособия лечебные классы учебные классы
1024 * 4298
ученики начальной школы мультфильм школьник мультфильм дети
2000 * 2000
милая книжка и иллюстрация карандаша, изолированные на красном фоне
1200 * 1200
ed розовое яблоко с листом изолированный
2500 * 2500
деревянная книжная полка и игрушка
1200 * 1200
косить в букву c вектор дизайн логотипа
8542 * 8542
мультипликационный персонаж книги с дорожными указателями
1200 * 1200
лодка корабль клипарт дизайн элемент вектора png
5000 * 5000
персонажи из мультфильма показывают знак ОК с иллюстрацией руки
1200 * 1200
иллюстрация мультфильм школьный сезон плакат рекламный сезон плакат
1024 * 3832
спящее красное яблоко вектор или цветная иллюстрация
1200 * 1200