Червоне та чорне повністю: Червоне і чорне — Стендаль :: Читать онлайн в BooksCafe.Net

Червоне і чорне — Стендаль

Сканував: Cawko Джерело: Дніпро, Вершини світового письменства

Частина перша
Правда, сувора правда.
Дантон

1. ПРОВІНЦІЙНЕ МІСТО

Зберіть докупи тисячу людей,— це непогано, Але у клітці їм не буде весело.
Гоббе

Містечко Вер’єр — мабуть, чи не одне з наймальовничіших у Франш-Конте. Його біленькі будиночки з гостроверхими черепичними дахами розкидані по узгір’ю, де з кожного видолинка здіймаються густолисті каштани. Річка Ду тече долиною за кілька сот кроків від руїн укріплення, колись збудованого іспанцями.
3 півночі Вер’ер захищений високою горою — одним з відрогів Юри. Скелясті вершини Верра вкриваються снігом уже за перших жовтневих заморозків. Гірський потік, який впадає в Ду, перетинає Вер’ер і приводить в рух безліч лісопилок; ця нехитра промисловість годує добру половину мешканців Вер’єра, більше схожих на селян, ніж на городян. А проте містечко розбагатіло не завдяки лісопилкам. Фабрика вибивних тканин, відомих під назвою мюлузьких,— ось джерело загального добробуту, який після падіння Наполеона дозволив поновити фасади майже всіх вер’єрських будинків.

На головній вулиці, як тільки ви входите у містечко, вас приголомшує грюкіт якоїсь страхітливої машини. Двадцять важких молотів падають з гуркотом, від якого двигтить брук; їх підіймає колесо, приведене в рух гірським потоком. Кожен з цих молотів щодня нарубує тисячі цвяхів. Гарненькі свіжолиці дівчата підкладають під оті величезні молоти залізні брусочки, що вмить перетворюються на цвяхи. Ця робота, на вигляд така важка, надзвичайно вражає подорожнього, що вперше опинився у горах на межі Франції і Швейцарії. Якщо подорожній, що потрапив у Вер’єр, спитає, кому належить та дивовижна цвяхарня, яка оглушує всіх перехожих, йому відкажуть протяжною говіркою:
— А-а, то цвяхарня пана мера.
ї якщо подорожній на кілька хвилин затримається на головній вулиці Вер’єра, що йде вгору від берега Ду аж до вершини горба, можна закластися на сто проти одного, що він неодмінно зустріне високого чоловіка з поважним і заклопотаним обличчям.

Побачивши його, жителі містечка поквапливо скидають. капелюхи. Волосся в нього сивувате, одягнений він у сіре. Він кавалер кількох орденів, мав високе чоло, орлиний ніс, і взагалі в нього досить правильні риси обличчя. На перший погляд, гідність сільського мера в ньому поєднується з тією приємністю, що бував властива людині під п’ятдесят років. Та незабаром парижанина прикро вражав у виразі його обличчя самовдоволення й зарозумілість, поєднані з якоюсь посередністю й обмеженістю. Зрештою, почувається що всі таланти цієї людини не сягають далі уміння пильно вимагати від своїх боржників сплати того, що вони винні, і якомога довше не платити власних боргів.
Такий мер Вер’єра пан де Реналь. Поважною ходою перетинає він вулицю і зникає з очей подорожнього. Якщо, прогулюючись, подорожній ітиме вулицею вгору, то десь кроків за сто помітить досить показний будинок, а навколо нього за залізною огорожею — розкішні сади. За ним, окреслюючи обрій, простягаються пагорби Бургундії, для того, щоб чарувати зір. Милуючись тим краєвидом, парижанин забував отруйну атмосферу дрібних грошових інтересів, в якій він уже починає задихатись.
Йому пояснюють, що будинок той належить панові де Реналю. Це на прибутки від великої цвяхарні вер’єрських мер спорудив свій гарний дім з тесаного каменю й тепер завершує його оздоблення. Пан де Реналь, як кажуть, походить із старовинного іспанського роду, що оселився в цій країні задовго до завоювання її Людовіком XIV,
Від 1815 року пан де Реналь соромиться того, що він фабрикант: 1815 рік зробив його вер’ерським мером. Товсті мури, що підтримують тераси його розкішного саду, який спускається аж до річки Ду,— теж винагорода панові де Реналю за спритність у торгівлі залізними виробами.
Не сподівайтеся побачити у Франції такі мальовничі сади, як в околицях промислових міст Німеччини — Лейпцига, Франкфурта, Нюрнберга та інших. У Франш Конте що більше у вас зведено мурів, що більше нагромаджено каміння, то більше набуваєте ви прав на
повагу сусідів. Сади пана де Реналя, в яких так багато мурів, викликають захоплення ще й тому, що він для них купив на вагу золота кілька ділянок землі. Ось, наприклад, і та лісопилка на березі Ду, що вразила вас при в’їзді у Вер’ер і на якій ви помітили прізвище Сорель, написане велетенськими літерами на дошці через увесь дах,— ця лісопилка шість років тому була саме там, де тепер зводять мур четвертої тераси садів пана де Реналя.
Хоч який гордовитий пан мер, але йому довго-таки довелося умовляти й улещувати старого Сореля, затятого і грубого селянина. Він змушений був відрахувати йому чимало дзвінких луїдорів, щоб той переніс свою лісопилку в інше місце. А щодо «громадського» потоку, який рухав пилу, то пан де Реналь завдяки своїм зв’язкам у Парижі домігся дозволу відвести його в інше русло. Він запобіг цієї ласки після виборів 182… року.
Він дав Сорелю по чотири арпани за один, на п’ятсот кроків нижче, на березі Ду. I хоч це місце було значно вигідніше для торгівлі ялиновими дошками, але дядечко Сорель, як його стали звати, відколи він розбагатів, зумів скористатися з нетерпіння і власницької манії, що охопили його сусіда, й витяг з нього 6000 франків.

Щоправда, цей обмін не був схвалений місцевими розумниками. Якось у неділю — це було років чотири тому,— повертаючись із церкви в парадному вбранні мера, пан де Реналь здалека побачив старого Сореля, що стояв із своїми трьома синами й посміхався, дивлячись на нього. Та посмішка відкрила мерові очі, і відтоді йому не дає спокою думка, що він міг би помінятися значно дешевше.
Щоб заслужити повагу жителів Вер’єра, дуже важливо, зводити якомога більше мурів, не спокуситись якоюсь вигадкою італійських мулярів, що пробираються навесні ущелинами Юри, прямуючи в Париж. Таке нововведення привело б до того, що необачного господаря вважали б навіженим, і його добре ім’я назавжди було б заплямоване в очах тих розважливих і поміркованих людей, що створюють громадську думку в Франш-Конте.
Сказати правду, ці розважливі люди виявляють страшний деспотизм. Саме це прикре слівце робить життя в містечках нестерпним для кожного, хто жив у великій республіці, що зветься Парижем. Тиранія громадської думки — та якої думки! — така сама тупа в провінційних містах Франції, як і в Сполучених Штатах Америки.

II. ПАН МЕР

Престиж! Хіба це ніщо, пане? — Повага дурнів, здивування дітей, заздрощі багатих, зневага мудреця.
На щастя для пана де Реналя і його престижу як правителя міста, виникла потреба збудувати величезний підпірний мур уздовж міського бульвару, що простягся на висоті ста футів над Ду по схилу пагорба. Завдяки такому чудовому місцезнаходженню, звідси відкривається один з наймальовничіших краєвидів Франції. Проте щовесни дощі розмивали той бульвар, доріжки були геть покриті рівчаками, й бульвар ставав непідходящим для прогулянок. Саме ця незручність для всіх дала панові де Реналю щасливу нагоду увічнити своє правління спорудженням муру заввишки двадцять футів і завдовжки тридцять-сорок туазів .

Парапет муру, заради якого панові де Реналю довелося тричі їздити в Париж, бо передостанній міністр внутрішніх справ виявився непримиренним ворогом вер’єрського бульвару,— парапет цей нині здіймається на чотири фути над землею. I, немов кидаючи виклик усім міністрам, сучасним і колишнім, його тепер облицьовують гранітними плитами.
Скільки разів, поринувши в спогади про бали недавно покинутого Парижа і спершись грудьми на масивні плити гарного синювато-сірого кольору, я задивлявся на долину Ду. Там, на лівому березі, звиваються п’ять-шість .видолинків, на дні яких видніються струмочки. Вони біжать, утворюючи де-не-де водоспади, і, нарешті, вливаються в Ду. Сонце спекотливе в цих горіх; а коли воно стоїть просто над головою, подорожній може мріяти на терасі в затінку розкішних платанів. Вони вкриті гарним голубувато-зеленим листям і буйно розрослися на наносному ґрунті, бо пан мер, незважаючи на опір ради муніципалітету, наказав насипати землі вздовж усієї величезної підпірної стіни й розширив таким чином бульвар більше як на шість футів (і хоч він ультра рояліст, а я — ліберал, я його за це хвалю). Осьчому, на його думку, а також на думку пана Вально, задоволеного життям директора Вер’ерського притулку для бідних, ця тераса нічим не поступається перед Сен-Жерменською терасою в Ле.
Я, зі свого боку, можу відзначити лише одну хибу Алеї Вірності,—цю офіційну назву можна прочитати в п’ятнадцяти чи двадцяти місцях на мармурових дошках, за які пана де Реналя нагороджено ще одним орденом,—де той варварський спосіб, за яким, з наказу начальства, підрізають та підстригають могутні платани.
Краще було б, якби ті дерева не нагадували своїми низькими, круглими й плескуватими кронами найвульгарнішу з городніх рослин, а розкішно розросталися б, як в Англії. Але волі пана мера не здолати, і двічі на рік всі дерева, що належать місту, підлягають нещадній ампутації. Місцеві ліберали кажуть,— хоч це, звичайно, перебільшення,— що рука міського садівника стала значно безжальнішою, відколи пан вікарій Маслон став привласнювати собі плоди цієї т стрижки.
Цього молодого духовного пастиря було прислало кілька років тому з Безансона, щоб він наглядав за абатом Шеланом і кількома священиками з навколишніх сіл. Старий полковий лікар, учасник італійської кампанії, що оселився після відставки у Вер’єра і був за свого життя, на думку пана мера, якобінцем і бонапартистом одночасно, якось наважився поскаржитись йому на періодичне калічення цих гарних дерев.
— Я люблю тінь,— відповів пан де Реналь з такою погордою, яку можна виявити в розмові з лікарем, кавалером ордена Почесного легіону,—я люблю тінь і наказую підстригати мої дерева, щоб вони давали тінь. I Я не розумію, для чого ще може служити дерево, коли воно не дав прибутку, як, приміром, горіх.
Ось воно, те велике слово, яке все вирішує у Вер’єрі: давати прибуток; лише до цього і зводяться думки понад трьох чвертей всього населення.
Давати прибуток — ось що керує всім у цьому містечку, яке видалося вам таким гарним. Чужинцеві, що натрапляв сюди, зачарованому красою їх свіжістю навколишніх долин, спершу здається, що жителі його чутливі до краси; адже вони так часто говорять про красу свого краю: не можна заперечити, вони ним дорожать, але тільки тому, що він приваблює чужинців, чиї гроші збагачують власників готелів, а це, через міські податки, дав прибуток місту.

Одного погожого осіннього дня пан де Реналь прогулювався по Алеї Вірності під руку зі своєю дружиною. Слухаючи міркування чоловіка, що просторікував з поважним виглядом, пані де Реналь тривожно стежила очима за рухами трьох хлопчиків. Старший, на вигляд років одинадцяти, раз у раз підбігав до парапету і намірявся на нього видертися. Лагідний голос гукав тоді Адольфа, і хлопчик відмовлявся від свого сміливого заміру. Пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже вродлива.
— Він ще пожалкує, цей добродій з Парижа,— сказав пан де Реналь ображеним тоном, і його обличчя здавалося іще бліднішим, ніж звичайно.— У мене таки знайдуться деякі друзі при дворі…

А втім, хоч я й збираюсь на двохстах сторінках розповідати вам про провінцію, все ж я не такий варвар, щоб мучити вас довгими й марудними провінційними розмовами.
Цей добродій з Парижа, такий ненависний вер’єрському меру, був не хто інший, як пан Аппер, що два дні тому якось умудрився побувати не тільки в тюрмі та Вер’єрському притулку для бідних, а й у лікарні, якою, не одержуючи за це ніякої платні, відав мер разом э найповажнішими домовласниками міста.
— Але,— боязко заперечила пані де Реналь,— що вам може накоїти цей пан із Парижа, коли ви правите майном бідняків з бездоганною чесністю?
— Він приїхав тільки для того, щоб вилити на нас потоки бруду, а потім друкуватиме статейки в ліберальних газетах.
— Ви ж їх ніколи не читаєте, любий мій!
— Але нам весь час твердять про ці якобінські статейки; все це відволікає нас і заважав нам творити добро. Ні, я ніколи не прощу цього нашому кюре.

III. МАЙНО БІДНИХ

Доброчесний священик, до того ж не інтриган,—це провидіння для села.

Треба сказати, що вісімдесятирічний вер’єрський кюре, який завдяки живлющому повітрю цього гірського краю зберіг залізне здоров’я і непохитну вдачу,— мав право повсякчасно відвідувати в’язницю, лікарню ї навіть притулів для бідних. Отже, пан Аппер, якому в Парижі дали рекомендаційний лист до священика, мав розважливість приїхати в це містечко рівно о шостій годині ранку і негайно ж з’явитись у дім кюре.
Читаючи листа від маркіза де Ла-Моля, пера Франції ї найбагатшого землевласника цієї провінції, абат Шелан замислився.
— Я старий, і мене тут люблять,— стиха сказав він сам до себе,— вони не посміють! — I відразу ж, звернувшись до парижанина, сказав, підвівши очі, в яких, незважаючи на похилий вік, палав той священний вогонь, що свідчив про те, як приємно зробити благородний, хоч і трохи ризикований вчинок: — Ходімо зі мною, пане, але, будь ласка, в присутності тюремника і особливо наглядачів притулку для бідних не висловлюйте своєї думки про те, що ми побачимо.
Пан Аппер зрозумів, що мав справу з мужньою людиною; разом з поважним священиком він відвідав в’язниціо, лікарню, притулок, багато розпитував і, незважаючи на дивні відповіді, не дозволив собі ні слова огуди.
Цей огляд тривав кілька годин. Священик запросив пана Аппера пообідати з ним, але той послався на те, що йому треба написати кілька листів: він не хотів ще більше компрометувати свого великодушного супутника. О третій годині вони закінчили огляд притулку для бідних і ще раз повернулись у в’язницю. При вході їх зустрів тюремник, клишоногий велетень шести футів на зріст; його бридке обличчя стало зовсім огидним від страху.
— Ах, пане,— сказав він священикові, тільки-но побачив його,— цей добродій, що з вами, часом не пан Аппер?
— Ну то й що? — мовив священик.
— А те, що я вчора дістав найсуворіший наказ; пан префект прислав його з жандармом, який скакав цілу ніч,— ні в якому разі не пускати пана Аппера у в’язницю.
«- Я вам заявляю, пане Нуару,— відповів священик,— що цей приїжджий є пан Аппер. Чи ви визнаєте за мною право входити у в’язницю повсякчасно, вдень і вночі, в супроводі будь-кого?
— Так, пане кюре,— тихо сказав тюремник, схиливши голову, наче бульдог, якого змушують слухатись, показуючи палицю.— Проте, пане кюре, в мене є жінка й діти, і, якщо на мене буде подана скарга, мене звільнять, а годує мене тільки служба.
— Мені теж було б дуже неприємно втратити парафію,— відповів добрий священик схвильованим голосом.
— Хіба ж можна рівняти! — жваво підхопив тюремник.— У вас, пане кюре,— це всім відомо,— вісімсот ліврів ренти з вашої земельки…
Ось які події, перебільшені й перекручені на двадцять різних ладів, вже два дні розпалювали всі лихі пристрасті в містечку Вер’єр. Саме з цього приводу виникла зараз суперечка між паном де Реналем і його дружиною. Вранці він у супроводі пана Вально, директора притулку для бідних, ходив до кюре, щоб висловити йому своє крайнє незадоволення. У пана Шелана було ніяких покровителів; отже, він відчув, якими наслідками загрожує йому ця розмова.
— Ну що ж, панове! Я буду, мабуть, третім вісімдесятирічним священиком, якого усунуть з посади в цьому краї. Я тут уже п’ятдесят років; я хрестив майже всіх жителів міста, яке було лиш селищем, коли я сюди приїхав. Щодня я вінчаю молодих, так само, як колись вінчав їхніх дідів. Вер’єр — це моя сім’я; але й страх покинути його не змусить мене ані укласти угоду із сумлінням, ні керуватися у своїх вчинках чим-небудь, окрім нього. Коли я побачив новоприбулого, я подумав: «Цей чоловік, що приїхав з Парижа, може, й справді ліберал, бо їх тепер багато розвелось, але яке лихо може він заподіяти нашим біднякам і в’язням?»
Та докори пана де Реналя і особливо пана Вально, директора притулку для бідних, ставали дедалі різкішими.
— Ну що ж, панове! Заберіть у мене парафію,— вигукнув старий священик тремтячим голосом.— Я однаково житиму тут! Всім відомо, що сорок вісім років тому я успадкував шматок землі, яка дає вісімсот ліврів. На цей прибуток я й житиму. На своїй посаді я, панове, нічого не заощаджую і, може, тому мене не дуже лякає загроза її втратити.
Пан де Реналь жив у цілковитій згоді з своєю дружиною, але, не знаючи, що відповісти, коли та лагідно повторила: «Що може заподіяти ув’язненим цей пан з Парижа?» — він уже ладен був розгніватись, як раптом вона скрикнула. її другий син тільки що виліз на парапет і біг по ньому, хоч стіна височіла більше ніж на двадцять футів над виноградником, розташованим по той бік.
Боячись, щоб хлопчик не злякався і не впав, пані де Реналь не наважувалась покликати його. Нарешті хлопчик, радіючи з своєї вигадки, глянув на матір і, побачивши, як вода зблідла, зіскочив з парапету й підбіг до неї. На нього добре нагримали.
Ця незначна пригода змінила тему їхньої розмови.
— Я неодмінно хочу взяти до себе в дім Сореля, сина лісопильника,— сказав пан де Реналь,— він доглядатиме дітей, бо вони стають надто пустотливі. Він молодий священик чи готується ним бути, добре знає латинь і примусить дітей учитись; у нього, як казав кюре, твердий характер. Я дам йому триста франків на наших харчах. Я мав деякі сумніви щодо його моралі, бо він був улюбленцем отого старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, що жив нахлібником у Сорелів ніби тому, що він їхній родич. Цілком можливо, що ця людина — таємний агент лібералів. Він казав, що наше гірське повітря допомагає йому від астми, та хто його знає! Він брав участь у всіх італійських кампаніях Бонапарте і навіть тоді, коли голосували за імперію, то він, кажуть, написав «ні». Цей ліберал учив латині молодого Сореля і залишив йому багато книжок, які привіз із собою. Звичайно, мені б ніколи й на думку не спало взяти до дітей цього сина тесляра; але наш кюре саме напередодні цієї пригоди, яка нас назавжди посварила, розповідав мені, що молодий Сорель уже три роки вивчає теологію і готується вступити до семінарії, отже — він не ліберал і, крім того,— латиніст. Це буде зручно з усіх поглядів,— провадив пан де Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата.— Вально дуже пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив для своєї коляски. Але в його дітей немає гувернера.
— Він ще може в нас його перехопити.
— Значить, ти схвалюєш мій проект? — мовив пан де Реналь, усмішкою дякуючи своїй дружині за щойно висловлену слушну думку.— Отже, це справа вирішена.
— Ах, боже мій! Як ти швидко вирішуєш, любий друже!
— Бо я рішучий, так, і кюре в цьому переконається. Не криймося — навколо безліч лібералів. Я впевнений, що всі ці крамарі заздрять мені, і двоє або троє з них дедалі більше багатіють. Так ось, нехай подивляться, як діти пана де Реналя йдуть на прогулянку в супроводі свого гувернера. Це змусить їх поважати мене. Дідусь чисто нам розповідав, що в дитинстві у нього був гувернер. Він може обійтись мені в якусь сотню екю, але ця витрата необхідна для нашого престижу.
Це раптове рішення змусило пані де Реналь глибоко замислитись. Пані де Реналь, висока й ставна жінка, у свій час мала славу першої красуні на увесь край, як кажуть тут у горах. У її зовнішності та ході було щось юне й простодушне. Ця наївна грація, сповнена невинності і жвавості, мабуть, могла б зачарувати парижанина м’якою прихованою палкістю. Але якби пані де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згоріла від сорому. Ні кокетство, ні афектація ніколи не торкалися її серця. Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неї, але не мав успіху. I тому її доброчесність набула гучної слави, бо пан Вально, рослий, міцно збитий, молодий ще чоловік, з рум’яним обличчям і густими чорними бакенами, належав саме до тих грубих, зухвалих-і крикливих молодиків, яких у провінції звуть «красень мужчина».
Сором’язлива пані де Реналь мала, очевидно, вразливу вдачу, і її дуже дратувала невгамовна метушливість і гучний голос пана Вально. Вона цуралася того, що зветься у Вер’єрі розвагами, і тому про неї говорили, що вона надто чваниться своїм походженням. У пані де Реналь цього й на думці не було, але вона зраділа, коли мешканці Вер’єра стали не так часто бувати в її домі. Треба сказати одверто, що місцеві дами мали її за дурненьку, бо вона не вміла крутити чоловіком і не користалася з найсприятливіших нагод, щоб умовити його купити їй гарненький капелюшок у Парижі або в Безансоні. Аби тільки їй не заважали самій блукати в своєму розкішному саду — більше вона ні про що не просила.
Ії душа була проста й наївна; вона ніколи не наважувалась судити чоловіка, не признавалася сама собі, що їй з ним нудно. Вона вважала, хоч і не замислювалась над цим, що між подружжям не буває ніжніших стосунків. Найбільше їй подобався пан де Реналь тоді, коли ділився з нею своїми планами щодо майбутнього їхніх синів; одного з них він готував для військової кар’єри, другого для магістратури, а третього для церкви. Зрештою, пан де Реналь здавався їй далеко менш нудним, ніж усі інші знайомі їй чоловіки.
Така думка дружини була не безпідставною. Вер’ерський мер завдячував своєю репутацією дотепної і гарно
вихованої людини півдесятка жартів, успадкованих ним від дядька. Старий капітан де Реналь служив до революції в піхотному полку герцога Орлеанського, і, коли бував у Парижі, його приймали в салонах принца. Там йому довелося бачити пані де Монтессон, славетну пані де Жанліс, пана Дюкре, винахідника Пале-Рояля. Ці особи дуже часто фігурували в анекдотах пана де Реналя. Та згодом йому ставало дедалі важче розповідати всі ті делікатні й нині призабуті подробиці, і нарешті він став повторювати анекдоти про Орлеанський дім тільки за особливо урочистих обставин. До того ж він був ще й дуже чемний — за винятком тих випадків, коли йшлося про грошові справи, а тому його не без підстав вважали за найбільшого аристократа у Вер’єрі.

IV. БАТЬКО I СИН
Чи ж винен я, що так воно є?
Мапгавеллі

«Жінка моя таки справді розумниця! — думав вер’єрський мер на другий день, спускаючись о шостій ранку до лісопилки дядька Сореля.— Хоч я перший почав цю розмову, щоб зберегти, як і годиться, свій престиж, але мені не спало на думку, що коли я не візьму цього абатика Сореля, який, кажуть, знає латинь, як бог, то директор притулку, ця невгамовна душа, може його перехопити.
А як зарозуміло він говорив би тоді про гувернера своїх дітей!. . Та чи носитиме цей гувернер сутану, коли прийде до мене на службу?»
Пан де Реналь поринув у сумніви; та раптом він побачив здаля високого, мабуть, футів шести на зріст, селянина, що з досвітку міряв колоди, поскидані вздовж берега Ду на дорозі до ринку. Селянинові, очевидно, було не дуже приємно бачити мера, бо ці колоди захаращували шлях і тут їм було не місце.
Дядько Сорель,— бо це був він,— дуже здивувався, а ще більше зрадів, почувши дивну пропозицію, з якою звернувся до нього пан де Реналь щодо його сина Жюльєна. Одначе він вислухав його з тим виразом похмурого незадоволення й цілковитої байдужості, яким так спритно прикривається хитрість жителів цих гір. Раби ще з часів панування Іспанії, вони й досі не втратили цієї риси єгипетського фелаха.
У відповідь дядько Сорель спочатку довго показував усі шанобливі вирази, які знав напам’ять. Повторюючи ці пусті слова з кривою посмішкою, яка ще підсилювала облудний і мало не шахраюватий вираз його обличчя, старий селянин намагався втямити, чого раптом така поважана людина хоче взяти до себе його ледачого сина. Він був дуже незадоволений Жюльєном, а проте пан де Реналь пропонував тому несподівану платню — триста франків на рік, з харчами і навіть з одягом. Остання умова, яку спритний дядько Сорель раптом здогадався висунути, також була прийнята паном де Реналем.
Ця вимога вразила мера. «Якщо моя пропозиція не захоплює Сореля і він не почуває себе облагодіяним, як цього слід було б чекати, то ясно,— говорив він сам собі,— що до нього вже зверталися з такою пропозицією. А хто ж іще міг це зробити, як не Вально?» Марно наполягав пан де Реналь на тому, щоб справу покінчити негайно: хитрий стариган уперто відмовлявся; йому треба, казав він, порадитись із сином — ніби й справді в провінції багатий батько буде радитись із сином, в якого нічого немає,— хіба що про людське око.
Водяна лісопилка являє собою сарай на березі річки. Дах лежить на кроквах, що спираються на чотири товстих дерев’яних бруси. На висоті восьмидесяті футів від землі, посеред сараю, ходить вгору і вниз пилка, а дуже нескладний пристрій штовхає до неї колоду. Вода крутить колесо, котре рухає цей подвійний механізм: і той, що піднімає та опускає пилку, і той, що помалу підсовує колоду до пилки, яка її розрізає на дошки.
Підходячи до лісопилки, дядько Сорель голосно гукнув Жюльєна; ніхто не озвався. Він побачив тільки своїх старших синів, справжніх велетнів, що, озброївшись важкими сокирами, обтесували ялинові стовбури, готуючи їх до розпилювання. Намагаючись точно влучити в чорну зазначку на дереві, вони кожним ударом сокири відрубували величезні тріски. Вони не чули, як гукав батько. Він попростував до сараю, але, увійшовши туди, не знайшов Жюльєна біля пилки, де той мусив бути. Нарешті він помітив сина за п’ять чи шість футів вище: Жюльєн сидів верхи на бантині. Замість .того, щоб уважно стежити за ходом пилки, він читав книжку. Ніщо не могло завдати старому Сорелю більшої прикрості; він ще так-сяк міг би дарувати Жюльєнові його делікатну поставу, непридатну для фізичної праці й таку несхожу на поставу його старіших синів; але ця пристрасть до читання була йому осоружна: сам він не вмів читати.
Він гукнув Жюльєна кілька разів, але марно. Юнак так заглибився в книгу, що це, навіть більше, ніж туркіт пилки, заважало йому почути гучний батьків голос. Нарешті, незважаючи на свої літа, старий спритно скочив на розпилювачу колоду, а звідти на сволок. Сильним ударом він вибив з Жюльєнових рук книжку, і вона полетіла в потік; від другого могутнього удару по потилиці Жюльєн утратив рівновагу. Він мало не впав з висоти дванадцяти чи п’ятнадцяти футів на важелі працюючої машини, які його розчавили б, але батько на льоту підхопив його лівою рукою.
— Ах ти ж, ледащо! Доки ти читатимеш свої проклятущі книжки, коли треба наглядати за пилкою? Читай їх скільки влізе увечері, коли ти марнуєш час у киреї. Жюльєн, геть закривавлений і приголомшений ударом, усе-таки пішов на своє місце біля пилки. Сльози забриніли в нього на очах — не так від болю, як від жалю, що позбувся улюбленої книжки.
— Злазь, тварюко, мені треба з тобою побалакати! Але шум машини не дав Жюльєнові почути і цього
наказу. Батько, що стояв уже внизу і не хотів турбувати себе й видиратись вгору, схопив довгу жердину, якою збивали горіхи, і вдарив нею сина по плечу. Тільки-но Жюльєн скочив на землю, як старий Сорель пхнув його в спину й погнав додому, грубо підштовхуючи. «Один бог знає, що він зі мною тепер зробить!» — думав юнак. Дорогою він сумно глянув на потік, куди впала його книжка: це був його улюблений «Меморіал Святої Єлени». Щоки його палали, і він ішов не підводячи очей. Це був тендітний, невисокий на зріст юнак вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти років, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютішою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, і в хвилини гніву це надавало йому злого виразу. Серед безмежно різноманітних людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своєрідністю. Його гнучка й струнка постать свідчила скоріше про легкість, ніж про силу. Ще змалку його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для сім’ї. Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міській площі він завжди був битий.
За останній рік його гарне обличчя стало приваблювати деяких дівчат. Зневажений всіма, як кволе створіння, Жюльєн всім серцем полюбив старого полкового лікаря, що якось наважився висловити свою думку панові меру з приводу платанів.
Цей лікар інколи відкупляв у старого Сореля його сина на цілий день і давав йому уроки латині та історії, себто того, що він сам знав з історії,— це була італійська кампанія 1796 року. Вмираючи, він відказав йому свій орден Почесного легіону, невитрачені залишки своєї пенсії і три чотири десятки книг; найдорогоцінніша з них тільки що шубовснула у міський потік, відведений набік завдяки зв’язкам пана мера.
Як тільки вони ввійшли в дім, Жюльєн відчув на своєму плечі важку батькову руку, він затремтів, чекаючи, що його зараз битимуть.
— Кажи мені, та не бреши,— кричав йому у вухо старий своїм грубим голосом, повертаючи його рукою з такою легкістю, як дитина крутить олов’яного солдатика. Великі, чорні, зрошені слізьми очі Жюльєна зустрілися з сіренькими злими очицями старого тесляра, які немов хотіли заглянути йому в саму душу.

V. ПЕРЕГОВОРИ
Загаянням врятував справу.
Еней

— Кажи мені, та не бреши, якщо можеш, сучий грамотію, звідки ти знаєш пані де Реналь, коли ти з нею розмовляв?
— Я ніколи з нею не розмовляв,— відповів Жюльєн,— ніколи й не бачив цієї дами, хіба що в церкві.
— Ти, мабуть, задивлявся на неї, підлий нахабо!
— Ніколи! Ви знаєте, що в церкві я не бачу нікого, крім бога,— додав Жюльєн, прикидаючись святенником, бо гадав, що це врятує його від стусанів.
— Ні, тут діло нечисте,— мовив хитрий селюк і на хвильку замовк,— та від тебе, клятий облуднику, нічого не доб’єшся. Ну що ж, я здихаюся тебе, а лісопилка працюватиме ще й краще. Ти якось втерся у довір’я до пана кюре чи ще там когось, і тобі виклопотали тепле місце. Йди складай речі, я поведу тебе до пана де Реналя, ти в нього будеш вихователем дітей.
— А що я за це матиму?
— Харчі, одяг і триста франків платні.
— Я не хочу бути лакеєм.
— Тварюко, та хто тобі каже, щоб ти був лакеєм? Хіба я хочу, щоб мій син був лакеєм?
— А з ким я їстиму?
Це питання спантеличило старого Сореля, він відчув, що, продовжуючи розмову, може припуститися дурниць. Він розпалився, вилаяв Жюльєна, обвинуватив його в жадібності і нарешті вийшов порадитися з старшими синами.
Незабаром Жюльєн побачив, як вони стояли всі разом, спершись на сокири, і радилися. Він довго їх спостерігав і, переконавшись, що все оДно не зможе вгадати, про що вони говорять, пішов і сів по той бік пилки, щоб його не захопили зненацька. Він хотів на дозвіллі обміркувати цю несподівану новину, що змінювала всю його долю, але почував себе нездатним ні на яку розсудливість; усю його уяву полонило те, що він сподівався побачити у прекрасному будинку пана де Реналя.
«Ні, краще відмовитися від усього,— казав він сам собі,— аніж погодитися їсти з прислугою. Батько мене силуватиме, але краще вмерти. В мене є п’ятнадцять франків і вісім су заощаджень, втечу цієї ж ночі. Через два дні, ідучи навпростець через гори стежками, де немає жодного жандарма, я буду в Безансоні. Там я запишуся в солдати, а коли треба, то перейду в Швейцарію. Але тоді прощай, кар’єра, годі думати про сан священика, що відкриває шлях до всього».
Жах перед тим, що доведеться їсти з прислугою, не був природним для Жюльєна. Щоб вийти в люди, він міг би витримати і далеко тяжчі злигодні. Цей жах він запозичив із «Сповіді» Руссо. Це була єдина книжка, з допомогою якої уява його малювала йому світське життя. Збірка реляцій великої армії і «Меморіал Святої Єлени» — ось все, з чого складався його Коран. Він готовий був віддати життя за ці три книги. Ніяким іншим книжкам він не вірив. Як казав йому старий полковий лікар, усі інші книжки на світі — цілковита брехня, і написані вони пройдисвітами, що хотіли вислужитись.
Крім полум’яної душі, Жюльєн мав надзвичайну пам’ять, яка, правда, нерідко буває і в дурнів. Щоб полонити серце старого абата Шелана, від кого, як він добре знав, залежало все його майбутнє, він вивчив назубок увесь Новий завіт по-латині. Так само вивчив книгу «Про папу» Жозефа де Месера, але не вірив ні тій, ні другій.

Червоне і чорне — Стендаль

Сканував: Cawko Джерело: Дніпро, Вершини світового письменства

Частина перша
Правда, сувора правда.
Дантон

1. ПРОВІНЦІЙНЕ МІСТО

Зберіть докупи тисячу людей,— це непогано, Але у клітці їм не буде весело.
Гоббе

Містечко Вер’єр — мабуть, чи не одне з наймальовничіших у Франш-Конте. Його біленькі будиночки з гостроверхими черепичними дахами розкидані по узгір’ю, де з кожного видолинка здіймаються густолисті каштани. Річка Ду тече долиною за кілька сот кроків від руїн укріплення, колись збудованого іспанцями.
3 півночі Вер’ер захищений високою горою — одним з відрогів Юри. Скелясті вершини Верра вкриваються снігом уже за перших жовтневих заморозків. Гірський потік, який впадає в Ду, перетинає Вер’ер і приводить в рух безліч лісопилок; ця нехитра промисловість годує добру половину мешканців Вер’єра, більше схожих на селян, ніж на городян. А проте містечко розбагатіло не завдяки лісопилкам. Фабрика вибивних тканин, відомих під назвою мюлузьких,— ось джерело загального добробуту, який після падіння Наполеона дозволив поновити фасади майже всіх вер’єрських будинків.
На головній вулиці, як тільки ви входите у містечко, вас приголомшує грюкіт якоїсь страхітливої машини. Двадцять важких молотів падають з гуркотом, від якого двигтить брук; їх підіймає колесо, приведене в рух гірським потоком. Кожен з цих молотів щодня нарубує тисячі цвяхів. Гарненькі свіжолиці дівчата підкладають під оті величезні молоти залізні брусочки, що вмить перетворюються на цвяхи. Ця робота, на вигляд така важка, надзвичайно вражає подорожнього, що вперше опинився у горах на межі Франції і Швейцарії. Якщо подорожній, що потрапив у Вер’єр, спитає, кому належить та дивовижна цвяхарня, яка оглушує всіх перехожих, йому відкажуть протяжною говіркою:
— А-а, то цвяхарня пана мера.
ї якщо подорожній на кілька хвилин затримається на головній вулиці Вер’єра, що йде вгору від берега Ду аж до вершини горба, можна закластися на сто проти одного, що він неодмінно зустріне високого чоловіка з поважним і заклопотаним обличчям.
Побачивши його, жителі містечка поквапливо скидають. капелюхи. Волосся в нього сивувате, одягнений він у сіре. Він кавалер кількох орденів, мав високе чоло, орлиний ніс, і взагалі в нього досить правильні риси обличчя. На перший погляд, гідність сільського мера в ньому поєднується з тією приємністю, що бував властива людині під п’ятдесят років. Та незабаром парижанина прикро вражав у виразі його обличчя самовдоволення й зарозумілість, поєднані з якоюсь посередністю й обмеженістю. Зрештою, почувається що всі таланти цієї людини не сягають далі уміння пильно вимагати від своїх боржників сплати того, що вони винні, і якомога довше не платити власних боргів.
Такий мер Вер’єра пан де Реналь. Поважною ходою перетинає він вулицю і зникає з очей подорожнього. Якщо, прогулюючись, подорожній ітиме вулицею вгору, то десь кроків за сто помітить досить показний будинок, а навколо нього за залізною огорожею — розкішні сади. За ним, окреслюючи обрій, простягаються пагорби Бургундії, для того, щоб чарувати зір. Милуючись тим краєвидом, парижанин забував отруйну атмосферу дрібних грошових інтересів, в якій він уже починає задихатись.
Йому пояснюють, що будинок той належить панові де Реналю. Це на прибутки від великої цвяхарні вер’єрських мер спорудив свій гарний дім з тесаного каменю й тепер завершує його оздоблення. Пан де Реналь, як кажуть, походить із старовинного іспанського роду, що оселився в цій країні задовго до завоювання її Людовіком XIV,
Від 1815 року пан де Реналь соромиться того, що він фабрикант: 1815 рік зробив його вер’ерським мером. Товсті мури, що підтримують тераси його розкішного саду, який спускається аж до річки Ду,— теж винагорода панові де Реналю за спритність у торгівлі залізними виробами.
Не сподівайтеся побачити у Франції такі мальовничі сади, як в околицях промислових міст Німеччини — Лейпцига, Франкфурта, Нюрнберга та інших. У Франш Конте що більше у вас зведено мурів, що більше нагромаджено каміння, то більше набуваєте ви прав на
повагу сусідів. Сади пана де Реналя, в яких так багато мурів, викликають захоплення ще й тому, що він для них купив на вагу золота кілька ділянок землі. Ось, наприклад, і та лісопилка на березі Ду, що вразила вас при в’їзді у Вер’ер і на якій ви помітили прізвище Сорель, написане велетенськими літерами на дошці через увесь дах,— ця лісопилка шість років тому була саме там, де тепер зводять мур четвертої тераси садів пана де Реналя.
Хоч який гордовитий пан мер, але йому довго-таки довелося умовляти й улещувати старого Сореля, затятого і грубого селянина. Він змушений був відрахувати йому чимало дзвінких луїдорів, щоб той переніс свою лісопилку в інше місце. А щодо «громадського» потоку, який рухав пилу, то пан де Реналь завдяки своїм зв’язкам у Парижі домігся дозволу відвести його в інше русло. Він запобіг цієї ласки після виборів 182… року.
Він дав Сорелю по чотири арпани за один, на п’ятсот кроків нижче, на березі Ду. I хоч це місце було значно вигідніше для торгівлі ялиновими дошками, але дядечко Сорель, як його стали звати, відколи він розбагатів, зумів скористатися з нетерпіння і власницької манії, що охопили його сусіда, й витяг з нього 6000 франків.
Щоправда, цей обмін не був схвалений місцевими розумниками. Якось у неділю — це було років чотири тому,— повертаючись із церкви в парадному вбранні мера, пан де Реналь здалека побачив старого Сореля, що стояв із своїми трьома синами й посміхався, дивлячись на нього. Та посмішка відкрила мерові очі, і відтоді йому не дає спокою думка, що він міг би помінятися значно дешевше.
Щоб заслужити повагу жителів Вер’єра, дуже важливо, зводити якомога більше мурів, не спокуситись якоюсь вигадкою італійських мулярів, що пробираються навесні ущелинами Юри, прямуючи в Париж. Таке нововведення привело б до того, що необачного господаря вважали б навіженим, і його добре ім’я назавжди було б заплямоване в очах тих розважливих і поміркованих людей, що створюють громадську думку в Франш-Конте.
Сказати правду, ці розважливі люди виявляють страшний деспотизм. Саме це прикре слівце робить життя в містечках нестерпним для кожного, хто жив у великій республіці, що зветься Парижем. Тиранія громадської думки — та якої думки! — така сама тупа в провінційних містах Франції, як і в Сполучених Штатах Америки.

II. ПАН МЕР

Престиж! Хіба це ніщо, пане? — Повага дурнів, здивування дітей, заздрощі багатих, зневага мудреця.
На щастя для пана де Реналя і його престижу як правителя міста, виникла потреба збудувати величезний підпірний мур уздовж міського бульвару, що простягся на висоті ста футів над Ду по схилу пагорба. Завдяки такому чудовому місцезнаходженню, звідси відкривається один з наймальовничіших краєвидів Франції. Проте щовесни дощі розмивали той бульвар, доріжки були геть покриті рівчаками, й бульвар ставав непідходящим для прогулянок. Саме ця незручність для всіх дала панові де Реналю щасливу нагоду увічнити своє правління спорудженням муру заввишки двадцять футів і завдовжки тридцять-сорок туазів .
Парапет муру, заради якого панові де Реналю довелося тричі їздити в Париж, бо передостанній міністр внутрішніх справ виявився непримиренним ворогом вер’єрського бульвару,— парапет цей нині здіймається на чотири фути над землею. I, немов кидаючи виклик усім міністрам, сучасним і колишнім, його тепер облицьовують гранітними плитами.
Скільки разів, поринувши в спогади про бали недавно покинутого Парижа і спершись грудьми на масивні плити гарного синювато-сірого кольору, я задивлявся на долину Ду. Там, на лівому березі, звиваються п’ять-шість .видолинків, на дні яких видніються струмочки. Вони біжать, утворюючи де-не-де водоспади, і, нарешті, вливаються в Ду. Сонце спекотливе в цих горіх; а коли воно стоїть просто над головою, подорожній може мріяти на терасі в затінку розкішних платанів. Вони вкриті гарним голубувато-зеленим листям і буйно розрослися на наносному ґрунті, бо пан мер, незважаючи на опір ради муніципалітету, наказав насипати землі вздовж усієї величезної підпірної стіни й розширив таким чином бульвар більше як на шість футів (і хоч він ультра рояліст, а я — ліберал, я його за це хвалю). Осьчому, на його думку, а також на думку пана Вально, задоволеного життям директора Вер’ерського притулку для бідних, ця тераса нічим не поступається перед Сен-Жерменською терасою в Ле.
Я, зі свого боку, можу відзначити лише одну хибу Алеї Вірності,—цю офіційну назву можна прочитати в п’ятнадцяти чи двадцяти місцях на мармурових дошках, за які пана де Реналя нагороджено ще одним орденом,—де той варварський спосіб, за яким, з наказу начальства, підрізають та підстригають могутні платани. Краще було б, якби ті дерева не нагадували своїми низькими, круглими й плескуватими кронами найвульгарнішу з городніх рослин, а розкішно розросталися б, як в Англії. Але волі пана мера не здолати, і двічі на рік всі дерева, що належать місту, підлягають нещадній ампутації. Місцеві ліберали кажуть,— хоч це, звичайно, перебільшення,— що рука міського садівника стала значно безжальнішою, відколи пан вікарій Маслон став привласнювати собі плоди цієї т стрижки.
Цього молодого духовного пастиря було прислало кілька років тому з Безансона, щоб він наглядав за абатом Шеланом і кількома священиками з навколишніх сіл. Старий полковий лікар, учасник італійської кампанії, що оселився після відставки у Вер’єра і був за свого життя, на думку пана мера, якобінцем і бонапартистом одночасно, якось наважився поскаржитись йому на періодичне калічення цих гарних дерев.
— Я люблю тінь,— відповів пан де Реналь з такою погордою, яку можна виявити в розмові з лікарем, кавалером ордена Почесного легіону,—я люблю тінь і наказую підстригати мої дерева, щоб вони давали тінь. I Я не розумію, для чого ще може служити дерево, коли воно не дав прибутку, як, приміром, горіх.
Ось воно, те велике слово, яке все вирішує у Вер’єрі: давати прибуток; лише до цього і зводяться думки понад трьох чвертей всього населення.
Давати прибуток — ось що керує всім у цьому містечку, яке видалося вам таким гарним. Чужинцеві, що натрапляв сюди, зачарованому красою їх свіжістю навколишніх долин, спершу здається, що жителі його чутливі до краси; адже вони так часто говорять про красу свого краю: не можна заперечити, вони ним дорожать, але тільки тому, що він приваблює чужинців, чиї гроші збагачують власників готелів, а це, через міські податки, дав прибуток місту.

Одного погожого осіннього дня пан де Реналь прогулювався по Алеї Вірності під руку зі своєю дружиною. Слухаючи міркування чоловіка, що просторікував з поважним виглядом, пані де Реналь тривожно стежила очима за рухами трьох хлопчиків. Старший, на вигляд років одинадцяти, раз у раз підбігав до парапету і намірявся на нього видертися. Лагідний голос гукав тоді Адольфа, і хлопчик відмовлявся від свого сміливого заміру. Пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже вродлива.
— Він ще пожалкує, цей добродій з Парижа,— сказав пан де Реналь ображеним тоном, і його обличчя здавалося іще бліднішим, ніж звичайно.— У мене таки знайдуться деякі друзі при дворі…
А втім, хоч я й збираюсь на двохстах сторінках розповідати вам про провінцію, все ж я не такий варвар, щоб мучити вас довгими й марудними провінційними розмовами.
Цей добродій з Парижа, такий ненависний вер’єрському меру, був не хто інший, як пан Аппер, що два дні тому якось умудрився побувати не тільки в тюрмі та Вер’єрському притулку для бідних, а й у лікарні, якою, не одержуючи за це ніякої платні, відав мер разом э найповажнішими домовласниками міста.
— Але,— боязко заперечила пані де Реналь,— що вам може накоїти цей пан із Парижа, коли ви правите майном бідняків з бездоганною чесністю?
— Він приїхав тільки для того, щоб вилити на нас потоки бруду, а потім друкуватиме статейки в ліберальних газетах.
— Ви ж їх ніколи не читаєте, любий мій!
— Але нам весь час твердять про ці якобінські статейки; все це відволікає нас і заважав нам творити добро. Ні, я ніколи не прощу цього нашому кюре.

III. МАЙНО БІДНИХ

Доброчесний священик, до того ж не інтриган,—це провидіння для села.

Треба сказати, що вісімдесятирічний вер’єрський кюре, який завдяки живлющому повітрю цього гірського краю зберіг залізне здоров’я і непохитну вдачу,— мав право повсякчасно відвідувати в’язницю, лікарню ї навіть притулів для бідних. Отже, пан Аппер, якому в Парижі дали рекомендаційний лист до священика, мав розважливість приїхати в це містечко рівно о шостій годині ранку і негайно ж з’явитись у дім кюре.
Читаючи листа від маркіза де Ла-Моля, пера Франції ї найбагатшого землевласника цієї провінції, абат Шелан замислився.
— Я старий, і мене тут люблять,— стиха сказав він сам до себе,— вони не посміють! — I відразу ж, звернувшись до парижанина, сказав, підвівши очі, в яких, незважаючи на похилий вік, палав той священний вогонь, що свідчив про те, як приємно зробити благородний, хоч і трохи ризикований вчинок: — Ходімо зі мною, пане, але, будь ласка, в присутності тюремника і особливо наглядачів притулку для бідних не висловлюйте своєї думки про те, що ми побачимо.
Пан Аппер зрозумів, що мав справу з мужньою людиною; разом з поважним священиком він відвідав в’язниціо, лікарню, притулок, багато розпитував і, незважаючи на дивні відповіді, не дозволив собі ні слова огуди.
Цей огляд тривав кілька годин. Священик запросив пана Аппера пообідати з ним, але той послався на те, що йому треба написати кілька листів: він не хотів ще більше компрометувати свого великодушного супутника. О третій годині вони закінчили огляд притулку для бідних і ще раз повернулись у в’язницю. При вході їх зустрів тюремник, клишоногий велетень шести футів на зріст; його бридке обличчя стало зовсім огидним від страху.
— Ах, пане,— сказав він священикові, тільки-но побачив його,— цей добродій, що з вами, часом не пан Аппер?
— Ну то й що? — мовив священик.
— А те, що я вчора дістав найсуворіший наказ; пан префект прислав його з жандармом, який скакав цілу ніч,— ні в якому разі не пускати пана Аппера у в’язницю.
«- Я вам заявляю, пане Нуару,— відповів священик,— що цей приїжджий є пан Аппер. Чи ви визнаєте за мною право входити у в’язницю повсякчасно, вдень і вночі, в супроводі будь-кого?
— Так, пане кюре,— тихо сказав тюремник, схиливши голову, наче бульдог, якого змушують слухатись, показуючи палицю.— Проте, пане кюре, в мене є жінка й діти, і, якщо на мене буде подана скарга, мене звільнять, а годує мене тільки служба.
— Мені теж було б дуже неприємно втратити парафію,— відповів добрий священик схвильованим голосом.
— Хіба ж можна рівняти! — жваво підхопив тюремник.— У вас, пане кюре,— це всім відомо,— вісімсот ліврів ренти з вашої земельки…
Ось які події, перебільшені й перекручені на двадцять різних ладів, вже два дні розпалювали всі лихі пристрасті в містечку Вер’єр. Саме з цього приводу виникла зараз суперечка між паном де Реналем і його дружиною. Вранці він у супроводі пана Вально, директора притулку для бідних, ходив до кюре, щоб висловити йому своє крайнє незадоволення. У пана Шелана було ніяких покровителів; отже, він відчув, якими наслідками загрожує йому ця розмова.
— Ну що ж, панове! Я буду, мабуть, третім вісімдесятирічним священиком, якого усунуть з посади в цьому краї. Я тут уже п’ятдесят років; я хрестив майже всіх жителів міста, яке було лиш селищем, коли я сюди приїхав. Щодня я вінчаю молодих, так само, як колись вінчав їхніх дідів. Вер’єр — це моя сім’я; але й страх покинути його не змусить мене ані укласти угоду із сумлінням, ні керуватися у своїх вчинках чим-небудь, окрім нього. Коли я побачив новоприбулого, я подумав: «Цей чоловік, що приїхав з Парижа, може, й справді ліберал, бо їх тепер багато розвелось, але яке лихо може він заподіяти нашим біднякам і в’язням?»
Та докори пана де Реналя і особливо пана Вально, директора притулку для бідних, ставали дедалі різкішими.
— Ну що ж, панове! Заберіть у мене парафію,— вигукнув старий священик тремтячим голосом.— Я однаково житиму тут! Всім відомо, що сорок вісім років тому я успадкував шматок землі, яка дає вісімсот ліврів. На цей прибуток я й житиму. На своїй посаді я, панове, нічого не заощаджую і, може, тому мене не дуже лякає загроза її втратити.
Пан де Реналь жив у цілковитій згоді з своєю дружиною, але, не знаючи, що відповісти, коли та лагідно повторила: «Що може заподіяти ув’язненим цей пан з Парижа?» — він уже ладен був розгніватись, як раптом вона скрикнула. її другий син тільки що виліз на парапет і біг по ньому, хоч стіна височіла більше ніж на двадцять футів над виноградником, розташованим по той бік.
Боячись, щоб хлопчик не злякався і не впав, пані де Реналь не наважувалась покликати його. Нарешті хлопчик, радіючи з своєї вигадки, глянув на матір і, побачивши, як вода зблідла, зіскочив з парапету й підбіг до неї. На нього добре нагримали.
Ця незначна пригода змінила тему їхньої розмови.
— Я неодмінно хочу взяти до себе в дім Сореля, сина лісопильника,— сказав пан де Реналь,— він доглядатиме дітей, бо вони стають надто пустотливі. Він молодий священик чи готується ним бути, добре знає латинь і примусить дітей учитись; у нього, як казав кюре, твердий характер. Я дам йому триста франків на наших харчах. Я мав деякі сумніви щодо його моралі, бо він був улюбленцем отого старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, що жив нахлібником у Сорелів ніби тому, що він їхній родич. Цілком можливо, що ця людина — таємний агент лібералів. Він казав, що наше гірське повітря допомагає йому від астми, та хто його знає! Він брав участь у всіх італійських кампаніях Бонапарте і навіть тоді, коли голосували за імперію, то він, кажуть, написав «ні». Цей ліберал учив латині молодого Сореля і залишив йому багато книжок, які привіз із собою. Звичайно, мені б ніколи й на думку не спало взяти до дітей цього сина тесляра; але наш кюре саме напередодні цієї пригоди, яка нас назавжди посварила, розповідав мені, що молодий Сорель уже три роки вивчає теологію і готується вступити до семінарії, отже — він не ліберал і, крім того,— латиніст. Це буде зручно з усіх поглядів,— провадив пан де Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата.— Вально дуже пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив для своєї коляски. Але в його дітей немає гувернера.
— Він ще може в нас його перехопити.
— Значить, ти схвалюєш мій проект? — мовив пан де Реналь, усмішкою дякуючи своїй дружині за щойно висловлену слушну думку.— Отже, це справа вирішена.
— Ах, боже мій! Як ти швидко вирішуєш, любий друже!
— Бо я рішучий, так, і кюре в цьому переконається. Не криймося — навколо безліч лібералів. Я впевнений, що всі ці крамарі заздрять мені, і двоє або троє з них дедалі більше багатіють. Так ось, нехай подивляться, як діти пана де Реналя йдуть на прогулянку в супроводі свого гувернера. Це змусить їх поважати мене. Дідусь чисто нам розповідав, що в дитинстві у нього був гувернер. Він може обійтись мені в якусь сотню екю, але ця витрата необхідна для нашого престижу.
Це раптове рішення змусило пані де Реналь глибоко замислитись. Пані де Реналь, висока й ставна жінка, у свій час мала славу першої красуні на увесь край, як кажуть тут у горах. У її зовнішності та ході було щось юне й простодушне. Ця наївна грація, сповнена невинності і жвавості, мабуть, могла б зачарувати парижанина м’якою прихованою палкістю. Але якби пані де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згоріла від сорому. Ні кокетство, ні афектація ніколи не торкалися її серця. Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неї, але не мав успіху. I тому її доброчесність набула гучної слави, бо пан Вально, рослий, міцно збитий, молодий ще чоловік, з рум’яним обличчям і густими чорними бакенами, належав саме до тих грубих, зухвалих-і крикливих молодиків, яких у провінції звуть «красень мужчина».
Сором’язлива пані де Реналь мала, очевидно, вразливу вдачу, і її дуже дратувала невгамовна метушливість і гучний голос пана Вально. Вона цуралася того, що зветься у Вер’єрі розвагами, і тому про неї говорили, що вона надто чваниться своїм походженням. У пані де Реналь цього й на думці не було, але вона зраділа, коли мешканці Вер’єра стали не так часто бувати в її домі. Треба сказати одверто, що місцеві дами мали її за дурненьку, бо вона не вміла крутити чоловіком і не користалася з найсприятливіших нагод, щоб умовити його купити їй гарненький капелюшок у Парижі або в Безансоні. Аби тільки їй не заважали самій блукати в своєму розкішному саду — більше вона ні про що не просила.
Ії душа була проста й наївна; вона ніколи не наважувалась судити чоловіка, не признавалася сама собі, що їй з ним нудно. Вона вважала, хоч і не замислювалась над цим, що між подружжям не буває ніжніших стосунків. Найбільше їй подобався пан де Реналь тоді, коли ділився з нею своїми планами щодо майбутнього їхніх синів; одного з них він готував для військової кар’єри, другого для магістратури, а третього для церкви. Зрештою, пан де Реналь здавався їй далеко менш нудним, ніж усі інші знайомі їй чоловіки.
Така думка дружини була не безпідставною. Вер’ерський мер завдячував своєю репутацією дотепної і гарно
вихованої людини півдесятка жартів, успадкованих ним від дядька. Старий капітан де Реналь служив до революції в піхотному полку герцога Орлеанського, і, коли бував у Парижі, його приймали в салонах принца. Там йому довелося бачити пані де Монтессон, славетну пані де Жанліс, пана Дюкре, винахідника Пале-Рояля. Ці особи дуже часто фігурували в анекдотах пана де Реналя. Та згодом йому ставало дедалі важче розповідати всі ті делікатні й нині призабуті подробиці, і нарешті він став повторювати анекдоти про Орлеанський дім тільки за особливо урочистих обставин. До того ж він був ще й дуже чемний — за винятком тих випадків, коли йшлося про грошові справи, а тому його не без підстав вважали за найбільшого аристократа у Вер’єрі.

IV. БАТЬКО I СИН
Чи ж винен я, що так воно є?
Мапгавеллі

«Жінка моя таки справді розумниця! — думав вер’єрський мер на другий день, спускаючись о шостій ранку до лісопилки дядька Сореля.— Хоч я перший почав цю розмову, щоб зберегти, як і годиться, свій престиж, але мені не спало на думку, що коли я не візьму цього абатика Сореля, який, кажуть, знає латинь, як бог, то директор притулку, ця невгамовна душа, може його перехопити.
А як зарозуміло він говорив би тоді про гувернера своїх дітей!.. Та чи носитиме цей гувернер сутану, коли прийде до мене на службу?»
Пан де Реналь поринув у сумніви; та раптом він побачив здаля високого, мабуть, футів шести на зріст, селянина, що з досвітку міряв колоди, поскидані вздовж берега Ду на дорозі до ринку. Селянинові, очевидно, було не дуже приємно бачити мера, бо ці колоди захаращували шлях і тут їм було не місце.
Дядько Сорель,— бо це був він,— дуже здивувався, а ще більше зрадів, почувши дивну пропозицію, з якою звернувся до нього пан де Реналь щодо його сина Жюльєна. Одначе він вислухав його з тим виразом похмурого незадоволення й цілковитої байдужості, яким так спритно прикривається хитрість жителів цих гір. Раби ще з часів панування Іспанії, вони й досі не втратили цієї риси єгипетського фелаха.
У відповідь дядько Сорель спочатку довго показував усі шанобливі вирази, які знав напам’ять. Повторюючи ці пусті слова з кривою посмішкою, яка ще підсилювала облудний і мало не шахраюватий вираз його обличчя, старий селянин намагався втямити, чого раптом така поважана людина хоче взяти до себе його ледачого сина. Він був дуже незадоволений Жюльєном, а проте пан де Реналь пропонував тому несподівану платню — триста франків на рік, з харчами і навіть з одягом. Остання умова, яку спритний дядько Сорель раптом здогадався висунути, також була прийнята паном де Реналем.
Ця вимога вразила мера. «Якщо моя пропозиція не захоплює Сореля і він не почуває себе облагодіяним, як цього слід було б чекати, то ясно,— говорив він сам собі,— що до нього вже зверталися з такою пропозицією. А хто ж іще міг це зробити, як не Вально?» Марно наполягав пан де Реналь на тому, щоб справу покінчити негайно: хитрий стариган уперто відмовлявся; йому треба, казав він, порадитись із сином — ніби й справді в провінції багатий батько буде радитись із сином, в якого нічого немає,— хіба що про людське око.
Водяна лісопилка являє собою сарай на березі річки. Дах лежить на кроквах, що спираються на чотири товстих дерев’яних бруси. На висоті восьмидесяті футів від землі, посеред сараю, ходить вгору і вниз пилка, а дуже нескладний пристрій штовхає до неї колоду. Вода крутить колесо, котре рухає цей подвійний механізм: і той, що піднімає та опускає пилку, і той, що помалу підсовує колоду до пилки, яка її розрізає на дошки.
Підходячи до лісопилки, дядько Сорель голосно гукнув Жюльєна; ніхто не озвався. Він побачив тільки своїх старших синів, справжніх велетнів, що, озброївшись важкими сокирами, обтесували ялинові стовбури, готуючи їх до розпилювання. Намагаючись точно влучити в чорну зазначку на дереві, вони кожним ударом сокири відрубували величезні тріски. Вони не чули, як гукав батько. Він попростував до сараю, але, увійшовши туди, не знайшов Жюльєна біля пилки, де той мусив бути. Нарешті він помітив сина за п’ять чи шість футів вище: Жюльєн сидів верхи на бантині. Замість .того, щоб уважно стежити за ходом пилки, він читав книжку. Ніщо не могло завдати старому Сорелю більшої прикрості; він ще так-сяк міг би дарувати Жюльєнові його делікатну поставу, непридатну для фізичної праці й таку несхожу на поставу його старіших синів; але ця пристрасть до читання була йому осоружна: сам він не вмів читати.
Він гукнув Жюльєна кілька разів, але марно. Юнак так заглибився в книгу, що це, навіть більше, ніж туркіт пилки, заважало йому почути гучний батьків голос. Нарешті, незважаючи на свої літа, старий спритно скочив на розпилювачу колоду, а звідти на сволок. Сильним ударом він вибив з Жюльєнових рук книжку, і вона полетіла в потік; від другого могутнього удару по потилиці Жюльєн утратив рівновагу. Він мало не впав з висоти дванадцяти чи п’ятнадцяти футів на важелі працюючої машини, які його розчавили б, але батько на льоту підхопив його лівою рукою.
— Ах ти ж, ледащо! Доки ти читатимеш свої проклятущі книжки, коли треба наглядати за пилкою? Читай їх скільки влізе увечері, коли ти марнуєш час у киреї. Жюльєн, геть закривавлений і приголомшений ударом, усе-таки пішов на своє місце біля пилки. Сльози забриніли в нього на очах — не так від болю, як від жалю, що позбувся улюбленої книжки.
— Злазь, тварюко, мені треба з тобою побалакати! Але шум машини не дав Жюльєнові почути і цього
наказу. Батько, що стояв уже внизу і не хотів турбувати себе й видиратись вгору, схопив довгу жердину, якою збивали горіхи, і вдарив нею сина по плечу. Тільки-но Жюльєн скочив на землю, як старий Сорель пхнув його в спину й погнав додому, грубо підштовхуючи. «Один бог знає, що він зі мною тепер зробить!» — думав юнак. Дорогою він сумно глянув на потік, куди впала його книжка: це був його улюблений «Меморіал Святої Єлени». Щоки його палали, і він ішов не підводячи очей. Це був тендітний, невисокий на зріст юнак вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти років, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютішою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, і в хвилини гніву це надавало йому злого виразу. Серед безмежно різноманітних людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своєрідністю. Його гнучка й струнка постать свідчила скоріше про легкість, ніж про силу. Ще змалку його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для сім’ї. Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міській площі він завжди був битий.
За останній рік його гарне обличчя стало приваблювати деяких дівчат. Зневажений всіма, як кволе створіння, Жюльєн всім серцем полюбив старого полкового лікаря, що якось наважився висловити свою думку панові меру з приводу платанів.
Цей лікар інколи відкупляв у старого Сореля його сина на цілий день і давав йому уроки латині та історії, себто того, що він сам знав з історії,— це була італійська кампанія 1796 року. Вмираючи, він відказав йому свій орден Почесного легіону, невитрачені залишки своєї пенсії і три чотири десятки книг; найдорогоцінніша з них тільки що шубовснула у міський потік, відведений набік завдяки зв’язкам пана мера.
Як тільки вони ввійшли в дім, Жюльєн відчув на своєму плечі важку батькову руку, він затремтів, чекаючи, що його зараз битимуть.
— Кажи мені, та не бреши,— кричав йому у вухо старий своїм грубим голосом, повертаючи його рукою з такою легкістю, як дитина крутить олов’яного солдатика. Великі, чорні, зрошені слізьми очі Жюльєна зустрілися з сіренькими злими очицями старого тесляра, які немов хотіли заглянути йому в саму душу.

V. ПЕРЕГОВОРИ
Загаянням врятував справу.
Еней

— Кажи мені, та не бреши, якщо можеш, сучий грамотію, звідки ти знаєш пані де Реналь, коли ти з нею розмовляв?
— Я ніколи з нею не розмовляв,— відповів Жюльєн,— ніколи й не бачив цієї дами, хіба що в церкві.
— Ти, мабуть, задивлявся на неї, підлий нахабо!
— Ніколи! Ви знаєте, що в церкві я не бачу нікого, крім бога,— додав Жюльєн, прикидаючись святенником, бо гадав, що це врятує його від стусанів.
— Ні, тут діло нечисте,— мовив хитрий селюк і на хвильку замовк,— та від тебе, клятий облуднику, нічого не доб’єшся. Ну що ж, я здихаюся тебе, а лісопилка працюватиме ще й краще. Ти якось втерся у довір’я до пана кюре чи ще там когось, і тобі виклопотали тепле місце. Йди складай речі, я поведу тебе до пана де Реналя, ти в нього будеш вихователем дітей.
— А що я за це матиму?
— Харчі, одяг і триста франків платні.
— Я не хочу бути лакеєм.
— Тварюко, та хто тобі каже, щоб ти був лакеєм? Хіба я хочу, щоб мій син був лакеєм?
— А з ким я їстиму?
Це питання спантеличило старого Сореля, він відчув, що, продовжуючи розмову, може припуститися дурниць. Він розпалився, вилаяв Жюльєна, обвинуватив його в жадібності і нарешті вийшов порадитися з старшими синами.
Незабаром Жюльєн побачив, як вони стояли всі разом, спершись на сокири, і радилися. Він довго їх спостерігав і, переконавшись, що все оДно не зможе вгадати, про що вони говорять, пішов і сів по той бік пилки, щоб його не захопили зненацька. Він хотів на дозвіллі обміркувати цю несподівану новину, що змінювала всю його долю, але почував себе нездатним ні на яку розсудливість; усю його уяву полонило те, що він сподівався побачити у прекрасному будинку пана де Реналя.
«Ні, краще відмовитися від усього,— казав він сам собі,— аніж погодитися їсти з прислугою. Батько мене силуватиме, але краще вмерти. В мене є п’ятнадцять франків і вісім су заощаджень, втечу цієї ж ночі. Через два дні, ідучи навпростець через гори стежками, де немає жодного жандарма, я буду в Безансоні. Там я запишуся в солдати, а коли треба, то перейду в Швейцарію. Але тоді прощай, кар’єра, годі думати про сан священика, що відкриває шлях до всього».
Жах перед тим, що доведеться їсти з прислугою, не був природним для Жюльєна. Щоб вийти в люди, він міг би витримати і далеко тяжчі злигодні. Цей жах він запозичив із «Сповіді» Руссо. Це була єдина книжка, з допомогою якої уява його малювала йому світське життя. Збірка реляцій великої армії і «Меморіал Святої Єлени» — ось все, з чого складався його Коран. Він готовий був віддати життя за ці три книги. Ніяким іншим книжкам він не вірив. Як казав йому старий полковий лікар, усі інші книжки на світі — цілковита брехня, і написані вони пройдисвітами, що хотіли вислужитись.
Крім полум’яної душі, Жюльєн мав надзвичайну пам’ять, яка, правда, нерідко буває і в дурнів. Щоб полонити серце старого абата Шелана, від кого, як він добре знав, залежало все його майбутнє, він вивчив назубок увесь Новий завіт по-латині. Так само вивчив книгу «Про папу» Жозефа де Месера, але не вірив ні тій, ні другій.

Стендаль «Червоне й чорне» — Зарубіжна література — Інші дисципліни — Каталог файлів

Стендаль «Червоне й чорне»

Рік написання: 1830
Жанр: роман

Головні герої:

Жульєн Сорель – сын плотника

Фуке – друг Сореля, владелец лесопильни

Г-жа де Реналь – возлюбленная Сореля

Г-дин де Реналь – мер города

Аббат Пирар – наставник Сореля

Маркиз де Ла Моль, Матильда

В основі роману лежить детективна інтрига, письменник розповідає про замах на вбивство, про невдалий злочин, але факти оповідання такі великі, а логіка така сильна, що ми разом з героєм засуджуємо старі роки Реставрації, що прийшли на зміну наполеонівської імперії, і морально готові, цілитися в жінку, спустити курок… Це означає, що письменник зміг викликати в нас ті ж почуття і думки під час оцінювання героя, які володіли ним самим.

Цю книгу видавали багато разів українською мовою, і в неї з’явилося дуже багато читачів. Тільки з 1968 року до 1981 року «Красное и чорное» («Червоне і чорне») в різних виданнях друкувалося 12-мільйонним тиражем. Читачами Стендаля були такі великі письменники, як Гете і Бальзак. Один з них сказав: «Он привлекает, отталкивает, выводит из себя, короче, от него нельзя оторваться». Інший промовив: «Это один из самых замечательных умов нашего времени». Не дивлячись на ці судження, сучасники Стендаля не знали його і їм не подобалася його творчість. Письменник же говорив, що: «Меня будут читать в 1935 году…». Його твори звичайно почали читати і пізнавати їх ще в XIX ст., а протягом ХХ ст. його прихильників і його творчості зростали. Адже в нього був винятковий розум і талант, стиль і вигадки, коло ідей і ясний погляд на світ.

Дитинство і юність Стендаля (справжнє ім’я Анри Мари Бейль, 1783-1842) припадає на час бурхливих змін, лютих конфронтаційних класів, на період революційних і післяреволюційних подій. Мати померла, коли йому не було ще і семи років. Вихованням і початковим навчанням Стендаля займався його дід по материній лінії, пристрасний читач Вольтера і інших просвітників. Батько Стендаля, був буржуа більш ніж помірних поглядів, любив сина, але не бажав бачити його вільнодумним ледацюгою. Він мріяв про сина, як про хазяїна бакалійної крамниці. Слухняний до батьківської волі, Стендаль дійсно рік або два свого життя присвятив торговій справі, щоб потім рішуче і навідріз відмовитися від цієї справи назавжди. Матеріально йому жилося непросто, але більше усього на світі він цінував духовну незалежність і вільний час. Після подій Великої буржуазної революції, настала імперія Наполеона яка визначила долю письменника. Він не вступив до По-

літехнічної школи, хоч у нього були неабиякі математичні здібності, а пішов «служить под знамя». Серед його родичів у столиці був відомий наполеонівський генерал «Дарю», який допоміг вже «послужившему» в Італії кавалеристу Стендалю влаштуватися в період російської кампанії в інтендантські війська.

Герой роману «Червоне і чорне» не випадково постійно думає про Наполеона, мимоволі порівнюючи себе з ним, зберігає в спеціальній коробочці його портрет, адже у нього не було більш цінної речі. Вихідцю з третього стану, Жульєну Сорелю належало подолати

в суспільстві перепони не менш значні, ніж «Аркольский мост» для полководця. В епоху монархічної реакції Стендалю, як і багатьом сучасникам, хотілося думати, що за часів Першої імперії простим людям було вільніше, для них відкривалося більше перспектив.

Зіткнувшись з Росією, письменник відчув захоплення, загадку російської душі, яку він тут же вирішив розгадати. В одному з перших своїх романів, «Арманс», він написав образ Арманс Зоиловой, росіянкою за походженням. Він пов’язує з російським характером цілісність натури, скромність, відданість, віру і гарячу любов. Сюжетна канва цього роману досить проста, вона повторює романтичні конфлікти багатьох сентиментальних любовних історій того часу. Однак виконання знайомої теми таким автором, як Стендаль, відрізняє цю книгу від інших творів, в яких ми зустрічаємося з героями романтичними. З надзвичайним майстерністю малює Стендаль всі ланки в ланцюзі взаємовідносин своїх героїв, побудованих на мовчазних здогадах і припущеннях. Показ їх таємних думок, їх внутрішнього світу — велика заслуга Стендаля-психолога.

На завершеному рукописі нового роману, що вийшов в світ під назвою «Червоне і чорне», Стендаль написав спочатку «Жюльен Сорель», і ця назва говорила про наміри автора розповісти сааме історію молодої людини, свого сучасника, життя якого закінчилося в 23 роки несправедливим вироком – страта.

Широко відомий факт, покладений в основу цього роману. Дев’ятнадцятирічний син сільського коваля Антуан Берте, вихований священиком, потрапив в якості наставника в багату сім’ю міста «Гренобля». Про те, як у нього складалися відношення з господаркою будинку, точно нічого сказати не можна, але через кілька років «Берте» стріляв спочатку в матір своїх вихованців, а потім у себе в церкві під час богослов’я. Обидва вони залишилися живі, проте Антуана Берті

судили і засудили до смертної кари, з якою не забарились і виконали негайно.

Про цю подію в 1827 році багато писали французькі газети, коментуючи на всі лади скандальну історію, штучно створюючи громадську думку, проти якої повстав Стендаль. Він був знайомий з сім’єю, про яку критикувала преса, і, звісно ж, краще за інших уявляв собі, що ж в дійсності відбулося в цьому будинку. Так народився задум роману «Красное и чорное» — однієї із всесвітньо відомих чи не найбільш популярних книг французьких авторів XIX століття.

Письменникові знадобилося три роки, щоб перекласти це, за висловом М. Горького,« весьма обыденное уголовное преступление»на мову мистецтва. У цьому романі письменник не обмежився тільки викладом сентиментальної історії свого героя, як у книзі в «Арманс».

Він пішов значно далі, створивши об’ємний соціальний малюнок французького суспільства початку XIX ст., що реально зумовило поведінку героя розказаної ним історії.

Дія книги розгортається у вигаданому містечку Вер’єрі, який нагадував сучасникам Гренобль, в Безансоні, де письменник ніколи не був, і в Парижі, де часто і довго жив, але який був далеким Стендалю, в Парижі великих аристократів, герцогів, маркізів, князів. Деяка умовність місця дії роману допомагала уяві і вільній течії думок письменника.

Головний герой роману Жюльєн Сорель як соціальний тип задуманий ним дуже сміливо: по народженню він справжній плебей, син плебея-ремісника, що відчайдушно рветься із будинку свого батька за рамки свого класу в інше соціальне середовище. Здібності, далеко переважають середні, відкривають Жюльєну двері в дім пана де Реналя, і хоча свою місію в цьому будинку він розглядає як тимчасову, виконує її чесно і з повною віддачею, і не тільки тому, що займається з дітьми своєї коханої мадам де Реналь, але й тому, що від природи знає, що таке почуття честі і боргу.

Ті риси, які аристократи вважають своїми привілегію, своїм безумовним рефлексом, виявляється, можуть належати не принцу крові, а людині звичайній, із нижчих класів. Умовності соціальної ієрархії в словесному вираженні начебто займають і не так багато місця в романі, але думка про благородство Жюльна Сореля підтримується протягом усієї книги. У безансонській семінарії молода людина не опускається до постійної торгівлі з «боженькой», яку ведуть оточуючі його юнаки, втомлені від приборкання своєї плоті постом і молитвами. Сила духу дозволяє Жюльєну Сорелю стримувати свої природні забаганки, надихаючись прикладом старого янсениста абата Пірара; заслужену повагу він незабаром отримає. Розум, знання, стриманість, скромність і працьовитість не тільки викликали похвалу і симпатії абата, але і стали

кращою його характеристикою в очах маркіза де Ла Моля.

Син теслі зовсім не втратив голову від того, що потрапив в аристократичні салони. Він прекрасно відчуває, що ховається за показною ввічливістю, з якою його всюди приймають. Але все частіше природний

розум, кмітливість Жульєна і природність його поведінки викликають в людях розумних, широких поглядів, якими були сам маркіз де Ла Моль і його дочка Матільда. Маркіз настільки наближає до себе Жульєна, що проводить з ним увесь вільний час, а Матильда, «самая блестящая красавица высшего света», виділяє його з усіх відомих їй молодих людей. Жульєн буквально завоював ці два серця, які зуміли перебороти в собі поділяючий їх становий характер. Не даючи до кінця собі звіту, чому вони це роблять, старий маркіз і його дочка ставлять у своїх очах Жульєна на те місце, яке він і заслуговує і яке він має по праву займати, навіть найкраще них, він по справжньому благородний. В цьому здається, ховається причина його імпульсивної поведінки відразу після того, як дізнається про листа мадам де Реналь, отриманого маркізом, і про листа самого маркіза.

Задумавши вистрілити в мадам де Реналь, Жульен засудив себе до смертної кари. Не почуття помсти до колишньої коханки керувало ним, а бажання виправдати себе єдино можливим способом в очах того, хто мав право засумніватися в його відданості і честі. Любов жінки — почуття, яке триває, його неможливо обірвати раптово і безповоротно. Зізнання і дружні почуття маркіза де Ла Моль, його прив’язаність — це щось інше, заслужене тривалим спілкуванням при взаємній довірі. І раптом все це знищено одним листом, показуючи Жульєна як низької

і непорядної людини. Таким Жюльєн ніколи не був. З перших днів, проведених ним поза батьківським будинком, він намагався жити відповідно до внутрішнього боргу і підкорюватися законам честі.

Проводячи свого героя в вітальні Вер’єра, в покої єпископа Безансона, в зали палаца та потаємні кабінети Парижа, Стендаль більш опукло намалював нам межі французького суспільства початку XІX століття. Ось буржуа — пан Вально. Запросивши Жюльєна до себе, він хвалиться перед ним, називаючи вартість кожної речі в своєму будинку, що схиляючись до в’язниці і дитячого будинку, де ув’язнені і діти голодують. Не краще виглядає і пан де Реналь. Ставлячи, себе вище над паном Вально, він добуває собі гроші спекуляцією з будинками. Ніякої симпатії не викликають в Жюльєна і католики з слуг єпископа Безансонського, яскраве уявлення про які можна скласти собі на прикладі абата Фрилер. Єдиною і незаперечною гідністю останнього було вміння вибирати кісточки з риби, які поданої на сніданок його «високопреосвященству». Оточивши себе розкішшю в стилі паризьких віталень, він не проти скористатися делікатним становищем Матільди де Ла Моль і запропонувати їй свою любов. На цьому тлі працьовитий і чесний абат Пирар, незважаючи па свій фантастичний аскетизм, значно виграє в очах читача.

Жюльєн — чужий в будинку пана де Ла Моль. «Чи не Дантон він?»- Думає про нього Матильда, щойно таємно познайомилася з творами Вольтера а бібліотеці свого батька. І дійсно, багато зауважень Жульена, навіть виголошені тихим голосом, звучать для неї як грім серед ясного неба в безбунтівні застіллях і салонних розмовах. Занадто

конкретні його фрази, дивно наповнені несподіваним сенсом. Спостерігаючи за ним на балу, бачачи його розмовляючи з графом Альтамирой, вона бачить, що він схожий на переодягненого нудьгуючого принца, але запал, з яким він вимовляє своє судження про революцію,

змушує Матильду збліднути: він якобінець! Брат Матильди і один з претендентів на її руку маркіз де Круазенуа недвозначно попереджає її: «Бережітьсь цієї молодої людини з енергійним характером. Якщо знову почнеться революція, він всіх нас відправить на гільйотину».

Пані де Реналь, з якою Жюльєн переживає у в’язниці години захоплюючого щастя, повертає його самому собі. Прощаючи його, вона виконує роль духівника, що знімає перед смертю гріх з його честолюбної душі. Ні, він не лицемірить, говорячи про те, що нікого ніколи він не любив так сильно, як пані де Реналь. Але якби не було написано фатального листа, він, ставши чоловіком Матільди і батьком її дитини, міг би сказати те ж саме і їй. За сюжетом Матильда залишилася в іншому житті, так і не стала для Жюльєна реальністю. А любов пані де Реналь виявилася єдиним за повнотою відчуття щастям, дарованим за всі його юні роки.


Червоне і чорне (фільм, 1976) — Вікіпедія

Червоне і чорне
рос. Красное и черное
Вид телефільм
Жанр Драма
Режисер Сергій Герасимов
На основі Червоне та чорне
У головних
ролях
Микола Єременко-мол.,
Наталія Бєлохвостікова
Кінокомпанія Кіностудія імені Максима Горького
Мова російська
Країна  СРСР
Рік 1976
IMDb ID 0074762
Див. також: Червоне і чорне

«Червоне і чорне» (рос. «Красное и черное») — російський радянський п’ятисерійний телевізійний художній фільм режисера Сергія Герасимова, знятий на кіностудії ім. Горького в 1976 році. Екранізація однойменного роману Стендаля.

Дія відбувається у Франції в 1820-ті роки. В будинку мера провінційного містечка Де Реналя з’являється новий гувернер, Жюльєн Сорель, молодий чоловік, повний честолюбних планів. Між освіченим і привабливим хлопцем і дружиною господаря будинку виникає любовний зв’язок …

У ролях[ред. | ред. код]

  • Микола Єременко мол. — Жюльєн Сорель
  • Наталія Бондарчук — пані де Реналь
  • Леонід Марков — пан де Реналь
  • Наталія Бєлохвостікова — Матильда де ля Моль
  • Гліб Стриженов — маркіз де ля Моль (озвучує Зіновій Гердт)
  • Тетяна Паркина — Еліза, покоївка мадам де Реналь
  • Михайло Зимін — пан Вально
  • Михайло Глузський — абат Пірар
  • Вацлав Дворжецький — абат Шела
  • Володимир Щеглов — папаша шиСорель
  • Михайло Філіппов — пан Фуке
  • Лариса Удовиченко — Аманда Біне, Безансонскій шинкарка
  • Леонід Оболенський — католицький єпископ
  • Ігор Старигін — Норбер де ля Моль
  • Лейла Шихлінська — пані де Фервак
  • Андрій Сергєєв — маркіз де Круазнуа
  • Сергій Малишевський — абат де Фрілер
  • Андрій Юрєнєв — граф Альтаміра
  • Артем Карапетян — текст від автора
  • Олександр Яковлєв — Клод, зять безансонської трактирниці
  Тематичні сайти AllMovie · Filmweb · Internet Movie Database · Megogo.net · Open Media Database · Online-Filmdatenbank · ČSFD
Це незавершена стаття про радянський фільм.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Стендаль. Роман «Червоне і чорне» — Підручник з Зарубіжної літератури (профільний рівень). 10 клас. Ковбасенко

Підручник з Зарубіжної літератури (профільний рівень). 10 клас. Ковбасенко — Нова програма

Усередині XIX ст. починається розквіт реалістичного роману, до якого поступово переходить пальма першості від лірики, яка домінувала в добу романтизму. Європейський роман цієї епохи має як спільні для всіх національних літератур, так і специфічні національні риси. Так, змальовуючи конфлікт Жульєна Сореля з кастовим суспільством, французький письменник-реаліст Стендаль у романі «Червоне і чорне» неначе розсуває сюжетні рамки і вплітає в наскрізну дію сцени та епізоди, що змальовують звичаї, побут суспільства цілої епохи, причому як провінції, так і столиці. Те саме бачимо і в романі Гюстава Флобера «Пані Боварі», де історія головної героїні тісно пов’язана з життям французького провінційного суспільства.

Французькі романісти-реалісти XIX ст. (Стендаль, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер та ін.) внесли до жанру роману пафос пізнання, мало не наукового дослідження закономірностей взаємовпливів особистості та суспільства.

Загалом ці тенденції притаманні й англійському реалістичному роману XIX ст., хоча він мав специфічні риси. Так, англійських романістів передовсім цікавили морально-етичні проблеми, що яскраво втілилося в творчості найбільшого письменника-реаліста Чарльза Діккенса. Він запропонував своєрідний «еталон» людського щастя: затишок родинного тепла, який часто протистоїть багатству і кар’єрі («Пригоди Олівера Твіста», «Домбі і син», «Великі сподівання» тощо). Морально-етична проблематика є важливою складовою роману Оскара Вайльда «Портрет Доріана Грея».

На цьому тлі вирізняється філософський роман — великий епічний твір, у якому безпосередньо подається світоглядна і/або етична позиція автора, порушуються важливі філософські проблеми, вирішенню яких підпорядковані сюжет, характери та вчинки персонажів. Визнаним майстром філософського роману був росіянин Федір Достоєвський.

ІВАН ФРАНКО ПРО РОЗВИТОК РОМАНУ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЛІТЕРАТУРАХ

…Розуміння тієї істини, що людина — це продукт свого оточення, продовження своїх предків, природи та суспільства… є заслугою французьких реалістів: Бейля-Стендаля, Бальзака та його наступників — Флобера, братів Гонкурів і насамперед — Еміля Золя… Сучасний роман, створений цими великими письменниками, обіймає все, що називається людським життям. Він не нехтує минулим, але передусім цікавиться сучасністю… А метод цей вимагає передусім правди, тобто змалювання дійсності такою, якою вона є, чи краще такою, якою її бачить поет крізь призму своїх здібностей, навичок і темпераменту… Романіст став не тільки психологом і соціологом, він мусить бути тепер і природознавцем, і промисловцем, і лікарем, і юристом, і ремісником, і хліборобом, щоб зрозуміти, заглибитися і відтворити надто диференційоване суспільство… Його очі мусять бути в деяких випадках мікроскопами, здатними помітити й відобразити найменші… порухи, імпульси або гру кольорів… Його почуття мусять мати також здатність миттю опановувати найрізноманітніші середовища й ситуації і відтворювати в деталях те, що відоме авторові як сирий матеріал чи то з власних спостережень, чи добуте з книжок…

Сьогодні все, що тільки спостерігаємо в природі, в суспільстві, може бути предметом поезії (художньої літератури. — Авт.) і передусім роману, який, розвиваючись, поглинає всі інші її види.

Іван Франко. «Походження сучасного роману» (1891)

Закони математики і людське серце

«І як мене занесло до цієї холодної, варварської країни?» — роздратовано думав інтендант армії Наполеона, щільніше закутуючись у шинель і спостерігаючи крізь віконце карети безмежні засніжені простори, трупи замерзлих французів і росіян, згарища спалених війною російських міст і сіл. Армія Наполеона відступала, а разом з нею і цей інтендант. Звали його Анрі Марі Бейль, це була майбутня гордість Франції, одна з найпомітніших постатей світової літератури — письменник Стендаль…

Смерті Стендаля Франція не помітила, як не помічала його творів за життя. А зараз важко навіть уявити якусь розвідку про французьку літературу XIX ст. без детального аналізу творчості письменника. Хоч, здається, сам Стендаль до такого повороту подій був готовим: «Я беру білет лотереї, головний виграш якої такий: щоб мене читали в 1935 році». Письменник виграш отримав — навіть більший за той, про який мріяв.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

СТЕНДАЛЬ (1783—1842)

Анрі Марі Бейль, майбутній письменник Стендаль, народився на півдні Франції, у Греноблі, в освіченій і заможній родині. Революція похитнула звичний розпорядок життя, остаточно зруйнувала родинне вогнище смерть матері, а батько став занадто побожним.

Олоф Йохан Содермарк. Портрет Стендаля. 1840

Шляхетна душа діє в ім’я свого щастя, проте найбільше її щастя полягає в тому, щоб робити щасливими інших людей.

Стендаль

Позбавлений материнської любові, хлопчик не зрозумів батька, який убачав свій обов’язок у прискіпливій увазі до його звичок, уподобань, поведінки. Через багато років у своїх мемуарах Стендаль розповість про образи дитинства так, начебто все це було вчора.

Але свого діда Анрі Ганьйона він любив. Дід познайомив Стендаля з творами Вольтера, Дідро й Гельвеція.

У Центральній школі Гренобля Анрі зацікавився математикою, що в поєднанні з літературним хистом допоможе Стендалю стати одним із зачинателів класичного реалізму: «Застосувати прийоми математики до людського серця. Покласти цю ідею в основу творчого методу та мови пристрасті. У цьому — все мистецтво».

У Франції початку XIX ст. важко було знайти молоду людину, яку б так чи інакше не захопили шал Великої французької революції і карколомна кар’єра Наполеона, цього безрідного корсиканця, перед яким схилилася Європа. Стендалю імпонувала його пристрасть — властивість характеру, яку юнак ставив понад усе. Можливо, саме через це майбутній письменник вирішив після закінчення школи вступити до Політехнічного училища, яке готувало офіцерів-артилеристів та військових інженерів (Наполеон і сам був артилеристом). Проте замість училища юнак за протекцією потрапив до Міністерства військових справ. Перший військовий похід перетворився на нудьгу гарнізонної служби в містечках Північної Італії, бо воєнні дії вже скінчилися.

П’єр Вігнал. На терасі квартири Ганьйона. 1920

Після відставки Бейль знову опинився в Парижі. Він мріє писати комедії, як Мольєр, займається філософією, літературою, бере уроки декламації, відвідує театри, складає плани комедій і трагедій. Батькові таке життя здавалося дивним, тож він не поспішав допомагати синові. І тоді юнак вирішив стати банкіром. А щоб набути комерційного досвіду й навчитися орудувати мільйонами, поїхав до Марселя і найнявся до торговця. Щоправда, найімовірніше, Бейль опинився в Марселі через одну акторку, в яку був закоханий і яка отримала ангажемент у цьому портовому місті. Та кохання минуло, як і його бажання стати банкіром. Бейль знову попросився до армії. Цього разу він потрапив до інтендантських військ. За вісім років військової служби він зробив непогану кар’єру, супроводжуючи армію Бонапарта, об’їздив майже всю Європу, бачив, як палала Москва, а після відречення Наполеона пішов у відставку.

Свій шлях до літератури Стендаль почав як мистецтвознавець. Він писав про Моцарта та Гайдна, про визначні італійські міста, про історію італійського живопису. У Франції Стендалю запропонували написати путівник по Риму, що мало вивести письменника з матеріальної скрути. Так виникли «Прогулянки по Риму» — цікава книжка яскравих оповідей про римські старожитності, мистецтво, звичаї та побут. Саме тоді почав визрівати задум найважливішого твору письменника — роману «Червоне і чорне».

Напровесні 1828 р. Стендаль прочитав у «Судовій газеті» замітку про плебея Антуана Берте, який стріляв у церкві в свою коханку, матір його колишніх учнів. Ця кримінальна історія лягла в основу сюжету роману «Червоне і чорне», що вийшов друком через кілька місяців після липневої революції 1830 р. Здається, це помітили лише три людини: Гете, Бальзак і Пушкін, бо літературна критика мовчала. Революція дала змогу Стендалю повернутися на службу.

Служба для Стендаля була, ймовірно, засобом для існування: він із радістю отримував відпустки, іноді на кілька років, і без ентузіазму повертався до місця роботи. Він починав безліч творів, та закінчив лише декілька, у тому числі роман «Пармський монастир». В Італії письменникові бракувало Парижа з його напруженим інтелектуальним життям, а в Парижі — Італії.

Обстоюючи романтизм, називаючи себе романтиком, Стендаль у своїй творчості, по суті, закладає основи нової, реалістичної, літератури: «Я намагаюся розповідати: 1) правдиво, 2) ясно про те, що відбувається в серці людини». Ще у 1805 р. він саркастично порадив своїй сестрі: «Обов’язково займися вивченням людей; простеж, ціною яких зусиль ці люди стали такими дурнями, якими вони є, якою мірою їм у цьому шляхетному прагненні сприяли обставини і що для цього вони зробили самі».

Невідомо, чи повною мірою це усвідомлював тоді сам Стендаль, але ця фраза містить у собі квінтесенцію того, що згодом стало мистецьким символом доби й отримало назву «реалізм».

Між тим життя добігало відміряне коло… Та письменник не хотів здаватися ані хворобі, ані часові. Його вмінню жити, за будь-яких обставин зберігаючи бадьорість духу і життєрадісність, які сам Стендаль називав «бейлізмом», міг позаздрити будь-хто. Елегантний костюм, франтівський стек, підфарбовані бакенбарди, задум нового роману… Все це скінчилося на паризькій вулиці 23 березня 1842 р., коли письменник упав, підступно скошений другим апоплексичним ударом…

На його надгробку написано: «Бейль. Міланець. Жив. Писав. Кохав»…

Давід д’Анже. Медальйон із профілем Стендаля. 1892

Роман «Червоне і чорне»

На початку 1831 р. відвідувачів книгарень Парижа заінтригувала загадкова назва нового роману тоді нікому не відомого автора — «Червоне і чорне». За звичкою вони починали шукати пояснень у підзаголовку твору. Але, прочитавши так само, на їхню думку, беззмістовну фразу — «Хроніка XIX століття», — здивовано знизували плечима. Ну, ще якось можна зрозуміти формулювання на кшталт «Хроніка або історія правління Людовіка XIV». Жила якась історична особа, і хтось із придворних написав хроніку її правління та славетних діянь. Але який сенс у «хроніці» століття, та ще й сучасного? Тож і не дивно, що твір Стендаля не привернув увагу читачів, звиклих до класицистичних творів із «високими» героями та античними темами або до романтичних творів про далекі омріяні світи. Вони не виявили зацікавлення ані до соціальних проблем XIX ст., ані до далеких від ідеалу персонажів, узятих із гущі тогочасного життя (що є такого «літературного» в описі теслі чи лакея?), ані до наукового копирсання автора у щонайменших порухах душі героя-плебея.

ЦЕ ЦІКАВО

СИНДРОМ СТЕНДАЛЯ

Названий на честь письменника, який у книзі «Неаполь і Флоренція: подорож із Мілана в Реджіо» описав свої відчуття під час візиту до Флоренції — часте серцебиття, запаморочення. Такі симптоми у Стендаля викликала безліч церков, музеїв, пам’яток старовини, шедеврів мистецтва епохи Відродження. Більш ніж за півтора століття пізніше цей синдром описала психолог Ґ. Магеріні у книзі «Синдром Стендаля», а згодом було вперше офіційно поставлено такий діагноз. Хворі дуже гостро переживають зустріч з якоюсь картиною і навіть ототожнюють себе з її героями. У групі ризику — дуже вразливі люди, які довго чекають на зустріч із високим мистецтвом.

Лілія Хомишинець

І лише дехто з письменників-сучасників тоді побачив, що з’явився літературний шедевр. До їхнього числа належить Гете, до рук якого ще 1818 р. потрапила книжка «Рим, Неаполь і Флоренція» за підписом «Офіцер французької кінноти Стендаль». «Він прибрав чуже ім’я. Це — француз, мандрівник, сповнений гострої життєвості, пристрасний прихильник музики, танців і театру. Він приваблює і відштовхує, він захоплює і хвилює нетерпінням, і, зрештою, від його книжок не можна відірватись. Він здається мені одним із тих великих талантів, що виникли у вирі війни й революції і ховаються під виглядом офіцерів, урядовців або шпигунів, а може — усіх трьох разом».

Здавалося б, Стендаль вирушив у путь уторованою стежкою, адже його твір — це добре відомий «роман одного героя», в центрі якого — єдиний персонаж, із яким пов’язаний розвиток сюжету (недаремно перша, робоча, назва твору — «Жульєн Сорель»). Особлива увага автора до персонажа, саме до його світосприйняття теж тоді була вже традиційною. У такому типі романів усі події, проблеми, персонажі подані крізь призму сприйняття героя, читачі дивляться на все зображуване неначе його очима.

Але свого героя Стендаль вибрав геніально. Жульєн Сорель — син теслі, наділений непересічними рисами. В іншій історичній ситуації, коли життєвий успіх людини більшою мірою залежав би від її особистих якостей і чеснот, а не від походження, можливо, на нього б чекала блискуча кар’єра. Та й часи ті були не такими вже далекими, про них ще добре пам’ятав Стендаль і його сучасники: це доба блискучих перемог Наполеона, який, на думку родовитих європейських аристократів, був вискочнем, «парвеню» (з фр. «досягти успіху»), що вивищився завдяки революції, а в інший час, мабуть, залишився б одним з-поміж сотень тисяч нікому не відомих офіцерів. Отже, героїчний час потребував і отримав героїчних особистостей.

Але в добу Реставрації ситуація у Франції змінилася докорінно. До влади повернулися аристократи, які цінували людину не за її особистими якостями та чеснотами, а за походженням. Ось як абат Пірар, напучуючи плебея-провінціала Жульєна Сореля перед входженням до кола паризьких аристократів, характеризує дружину маркіза де Ла-Моля: «Ви побачите там пані маркізу де Ла-Моль. Це висока білява жінка, дуже побожна, погордлива, надзвичайно ввічлива і зовсім нікчемна. Вона — дочка старого герцога де Шона, що уславився своїми аристократичними забобонами. Вона навіть не вважає за потрібне приховувати, що єдина заслуга, гідна поваги в її очах, — це мати в своєму роду предків, які ходили в хрестові походи» (Стендаль. «Червоне і чорне». Тут і далі переклад Єлизавети Старинкевич).

Сільвестро Валері. Стендаль у консульській формі. 1830-ті

Схожі критерії ставлення до людей притаманні також її синові, дев’ятнадцятирічному графу Норберу, що його пророкували Жульєну в «друзі»: «Молодий граф де Ла-Моль спочатку зневажатиме вас, бо ви тільки міщанин, а його предок був придворним і мав честь бути страченим на Гревській площі двадцять шостого квітня тисяча п’ятсот сімдесят четвертого року за якусь політичну інтригу».

Постає закономірне запитання: що мав робити Жульєн Сорель, син простого вер’єрського теслі? Отож і став він не сином, а пасинком свого часу, не маючи шансів на гідну самореалізацію та достойну кар’єру через своє «низьке» походження. Тому гордий плебей у фіналі твору і кидає виклик кастовому суспільству: «Перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану».

Ця романна ситуація була виграшною вже сама собою. Адже у згаданій неможливості реалізувати талант юнака, що становить конфлікт твору, прихована потужна сила, яка й вибухнула у його фіналі. І не лише пострілами Сореля прямо в церкві, а і його полум’яним монологом на суді як вироком тогочасному французькому суспільству і його несправедливому влаштуванню. Саме тут і спрацювала формула «хроніка XIX століття», адже згаданий конфлікт стосувався не лише особисто Жульєна, це був конфлікт епохи.

До того ж якраз у цій романній ситуації Стендаль нічого й не нафантазував, оскільки взяв за основу сюжету вже згаданий злочин Антуана Берте. Це яскрава ілюстрація джерел і механізму реалістичної творчості, коли письменник може вихоплювати героїв і події свого твору безпосередньо з гущавини життя. Тож невипадково епіграфом до роману Стендаль обрав слова Дантона: «Правда! Сувора правда!».

Стендаль майстерно вибудовує сюжет, який дає змогу крок за кроком, сходинка за сходинкою відтворити панораму життя всієї Франції XIX ст. Він проводить Жульєна Сореля щаблинами його кар’єри (у цьому сенсі твір Стендаля — це ще й «роман кар’єри»): від провінційного містечка Вер’єр (від гувернера дітей мера містечка пана де Реналя) — через значно більше місто Безансон і семінарію (здобуття духовної освіти) — аж до Парижа (дім одного з найвищих сановників Франції маркіза де Ла-Моля). Це дає змогу зобразити побут, мораль і звичаї різних верств суспільства як у провінції, так і в столиці держави.

Але як же в такій ситуації, коли в пошані були лише дворянські титули та гроші, потрапив до дому пихатого мера Вер’єра плебей Жульєн Сорель, який не мав ані першого, ані другого? Виявляється, що своїм успіхом Сорель зобов’язаний… дорогим норманським коням пана де Вально, іншого вер’єрського посадовця й конкурента пана де Реналя. Протистояння цих двох персонажів — справжнісінький «ярмарок марнославства» (це назва ще одного реалістичного роману XIX ст., автором якого є англієць Вільям Теккерей): «Я неодмінно хочу взяти до себе в дім Сореля, сина лісопильника, — сказав пан де Реналь, — щоб доглядав дітей, бо вони стають надто пустотливі. Він молодий священик чи готується ним стати, добре знає латинь і примусить дітей учитись, у нього, як казав кюре, тверда вдача. Я йому платитиму триста франків на наших харчах. Звичайно, мені б ніколи й на думку не спало взяти до дітей тесляревого сина; але… Вально дуже пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив для своєї коляски. Але в його дітей немає гувернера». Отже, і тут марнославство, заздрощі, пиха. Пан де Реналь не може позбутися цих якостей, навіть коли йдеться про освіту власних дітей. Якщо до цього додамо вже згадану жагу до збагачення, орденів і кар’єри, ненависть до інакомислення, то отримаємо досить непривабливу картину звичаїв і моралі французького провінційного містечка епохи Реставрації. Принагідно варто зауважити, що це нагадує світ філістерів, а особливо правителів князівства Керепес із повісті-казки Е. Т. А. Гофмана «Крихітка Цахес». Але в художньому плані від поетики романтичної казки не залишилось нічого — її замінив реалістичний опис, вигадка змінилася на «правду, сувору правду!».

Проте повернімося до долі Жульєна Сореля. У житті буває так, що єдиним прихистком людини залишається сім’я. Якими ж були стосунки в родині Сорелів? Батько ненавидить сина за те, що той не схожий на грубезних старших братів, що читає осоружну книжку, а це вже саме собою дратує «затятого і грубого селянина». І навіть перед стратою сина він не підтримує, а вичитує його, і «лагіднішає» лише тоді, коли Жульєн обіцяє відписати йому й братам спадок. Отже, і в сімейних стосунках усе вирішують не любов, повага, тепло родинного затишку, а гроші.

Перше видання роману Стендаля «Червоне і чорне». 1831

Переїхавши до Безансона, Жульєн Сорель бачить ті самі інтриги, заздрощі, шпигунство, що й у Вер’єрі. Чого вартий факт порпання у його валізі, коли нишпорки-семінаристи знайшли там карту із запискою Аманди Біне. Це стосується і суто єзуїтського питання екзаменатора до Жульєна про творчість Горація і його підступне 20-хвилинне вислуховування семінариста, яке скінчилося тим, що талановитого Жульєна було відкинуто аж на 198-ме місце за рейтингом: «Екзаменаторова каверза навіть у семінарії всім здалася підлою, але це не перешкодило спритному абату де Фрілеру поставити своєю владною рукою навпроти прізвища Жульєна № 198. Де Фрілер з насолодою робив цю неприємність своєму ворогові, янсеністові Пірару». Отже, де Фрілер помстився своєму ворогу Пірарові, це була їхня війна. Але до чого тут Сорель? І хіба це справедливо — поставити за знання низьку оцінку? До того ж діється це не де-небудь, а в духовній семінарії, яка покликана не лише бути осередком духовності, а ще й готувати священнослужителів! Отже, і у Безансоні та сама брехня й лицемірство, та ще й під машкарою священної сутани «тартюфів XIX століття».

У семінарії сповідували культ сліпої покори владі, а здібності, інтелект, здатність мислити самостійно засуджувалися: «На думку семінаристів, він (Жульєн. — Авт.) завинив у найжахливішому гріху: він мислив, міркував сам, замість того, щоб сліпо коритись».

І лише в Парижі Жульєн побачив бодай якісь шпарини у цій безпросвітній завісі тупої підлоти та гонитви за наживою, прибутком, капіталом. З одного боку, там, як і у Вер’єрі та Безансоні, людину також цінували не за її особистими якостями, а за походженням, зв’язками та статками. Але, з іншого боку, гроші там не вирішують абсолютно всього, як це було в провінції. Мало того, багату людину там навіть можуть зневажати. У цьому зв’язку досить згадати хоча б роздуми маркіза де Ла-Моля щодо суми, якою йому доведеться ощасливити Жульєна і Матильду в разі їхнього шлюбу. Просто, щоб бути чи стати своїм у вищому світі столиці, самих лише грошей замало.

Але в Парижі, як і в провінції, панують та сама затхла духовна атмосфера, ті самі або навіть більші пиха й зарозумілість, та сама зневага до особистості, передусім — неприйняття самостійної думки. Ось яку вбивчу характеристику дає паризьким салонам іспанський граф Альтаміра, який став натхненником революції, але відмовився від влади будь-якою ціною і тому не погодився на страту інакомислячих і розкрадання туринської казни. Після розкішного балу Жульєн не в змозі стримати свого захвату, «сам того не усвідомлюючи, він був захоплений музикою, квітами, вродливими жінками, витонченою розкішшю, яка його оточувала, і — найбільше — своєю власною уявою: він мріяв про славу для себе і про свободу для всіх. — Який чудовий бал! — сказав він графові. — Чого тільки тут немає! — Думки, — відповів Альтаміра. І на його обличчі відбилася зневага, ще дошкульніша через те, що з чемності він вважав за обов’язок її приховувати. — Але тут є ви, графе; хіба це не втілена думка — думка, що виплекала змову? — Я тут тільки завдяки моєму імені. Але у ваших салонах ненавидять думку. Вона не повинна підноситись вище дотепів водевільного куплета — ось тоді вона дістає нагороди».

Як мало хто з письменників, Стендаль дає сучасному читачеві інтелектуальну насолоду точністю й правдивістю психологічного аналізу, нещадним розкриттям тих пружин людської поведінки, що пускаються в дію соціальною системою життя. Стендаль стоїть у першому ряді художників-реалістів, які тверезо досліджують основи й потенції людського єства, характеру, прагнення до свободи й повного самовияву як індивідуальності, так і цілого народу. Ставши письменником, Стендаль у глибині душі залишився тим самим, що і в п’ятнадцять років, коли взявся за вивчення математики, вважаючи, що це єдина не заражена лицемірством наука. Він виводив образи героїв, приречених на лицемірство й пристосовництво, він витворив майже точні етичні формули такої поведінки, але як письменник Стендаль ніколи не показував безсовісності й аморальності за гарною ширмою, ніколи сентиментально не зарожевлював егоїзму, легкодухості чи пристосовництва, яке усвідомлює себе як мало не громадянську доброчесність. Один з найістотніших уроків Стендаля — це наука тверезо бачити речі і явища та називати їх своїми іменами.

Євген Сверстюк

Жульєн усе життя виховував у собі лицемірство, бо вважав його єдиною зброєю слабких. Він досяг у цьому таких успіхів, що вмів здаватися холодним і незворушним у найнапруженіших життєвих ситуаціях. Тож коли він став лейтенантом, його бліде обличчя не мало жодного відтінку почуття, що з перших днів привернуло до нього увагу. У Лондоні, серед славнозвісних англійських денді, він знайшов справжніх поціновувачів своєї холодної маски. «В Лондоні він нарешті дізнався, що таке справді світське фатівство. Він познайомився з молодими російськими вельможами, які посвятили його в ці таємниці. — Ви обранець долі, дорогий Сорелю, — казали вони, — сама природа вас нагородила таким холодним обличчям, наче ви за тридев’ять земель від своїх почуттів, — тобто те, що ми лиш намагаємося вдавати…». Отже, бути «за тридев’ять земель від своїх почуттів», постійно грати роль холодного манекена — ось «справді світське фатівство», ось що намагаються вдавати аристократи, ось фінал їхніх бажань. А якщо така штучність і страх виявити свої справжні почуття є ідеалом аристократів, то чим вони кращі за неотесаних мужланів, «затятих і грубих селян» на кшталт старого Сореля, які цих почуттів не мають взагалі?

Із кожною прочитаною сторінкою роману «Червоне і чорне» стає зрозумілішим сенс його підзаголовка — «Хроніка XIX століття». Сучасне йому суспільство Стендаль гостро критикує. Але не так, як це робили романтики: він ані міфологізує сучасність (бунтар і влада — Прометей і Зевс), ані застосовує казково-умовні паралелі в зображенні конфлікту творчої особистості з тупою бюрократичною машиною («Крихітка Цахес» Гофмана). Натомість у реалізмі домінує пряме, неміфологізоване відтворення дійсності та гострих соціальних проблем.

Так, на сторінках роману чи не вперше у французькій літературі зображені реальні механізми нечесного збирання голосів виборців. Коли пан Вально отримав титул барона і готується балотуватися на посаду мера Вер’єра замість пана де Реналя, він прямо просить Жульєна вплинути на батька перед голосуванням: «Жульєн був ушанований дуже дивним візитом: до нього з’явився пан барон де Вально, що приїхав у Париж висловити вдячність міністрові за свій титул і домовитися з ним іще про дещо. Його мали призначити мером Вер’єра замість пана де Реналя. Він попросив у Жульєна батьків голос на майбутніх виборах. Жульєн обіцяв написати». Навряд чи така «невисока» і «прозаїчна» тема знайшла б місце у творах класицистів чи романтиків. Проте це було «життя як воно є» — капіталізм із його виборчим механізмом ставав реальною силою в Європі.

Сорель домовлявся із впливовим політиком маркізом де Ла-Молем, щоб він прийняв Вально, а коли той погодився і пообіцяв новоспеченому барону місце префекта, наш плебей-вискочень одразу виторгував «тепленьке містечко і для свого батька: «Жульєн усе розповідав маркізові, отже, ввечері він сказав йому й про бажання Вально. — Ви не тільки відрекомендуєте мені завтра ж нового барона,— сказав пан де Ла-Моль дуже серйозно,— але й запросите його обідати на післязавтра. Це буде один з наших нових префектів. — В такому разі, — холодно зауважив Жульєн, — я прошу надати моєму батькові місце директора притулку для бідняків. — В добрий час,— сказав маркіз і повеселішав, — згода! Признатись, я чекав моралізування. Ви робите успіхи». Отже, з точки зору паризького можновладця доби Реставрації, успіхи Жульєна полягали у відсутності «моралізування», інакше кажучи — у неприхованій аморальності. Бо в чому ж полягали згадані «успіхи» молодого провінціала? У тому, що він «проштовхнув» свого батька на вигідну посаду, абсолютно не переймаючись тим, як старий тесля впорається з нею і чи стане від цього краще біднякам?

Критика режиму Реставрації в романі переліченими випадками не обмежується. Ситуація владного хаосу доходить до абсурду, коли лише з власної примхи Жульєн привів до влади жалюгідну особу, перекривши шлях достойній людині (тобто зробив якраз те, проти чого так полум’яно боровся сам!): «Пан де Вально повідомив Жульєна, що особа, яка тримала у Вер’єрі лотерейну контору, нещодавно вмерла. Жульєнові здалося потішним дати це місце панові де Шолену, отому старому дурню, що його прохання він колись знайшов у кімнаті пана де Ла-Моля. Як тільки пан де Шолен був призначений, Жульєн дізнався, що депутація від департаменту вже зняла клопотання про призначення на те місце пана Гро, славетного математика; ця великодушна людина жила на тисячу чотириста франків ренти і щороку давала по шістсот франків сім’ї покійного управителя лотерейної контори, щоб трохи допомогти дітям небіжчика. Жульєн сам був приголомшений тим, що накоїв. А родина покійного? За що ж вони тепер житимуть? Серце його стиснулося від цієї думки. “Дарма, — подумав він, — коли вже я вирішив пробитись у вищий світ, доведеться чинити й не такі кривди, та ще й прикривати їх красивими зворушливими фразами. Бідолаха пан Гро! Це він заслужив орден, а одержав його я, і тепер я мушу діяти в дусі того уряду, який мене нагородив”». Тут Стендаль не лише зриває всі маски з механізму суспільного зла («коли вже я вирішив пробитись у вищий світ», треба «чинити кривди, та ще й прикривати їх красивими зворушливими фразами»), а й прямо називає першоджерело цього зла — суспільний устрій, уряд.

Гостра критика режиму Реставрації пронизує увесь текст роману. Так, у фіналі твору, коли Матильда намагається врятувати Жульєна від смертної кари, вона відверто купує всю піраміду французької судочинної системи, хіба що крім ката. «Матильда побувала в найвідоміших місцевих адвокатів і образила їх, одверто й без церемоній запропонувавши їм золото. Але зрештою вони взяли гроші. Вона швидко зрозуміла, що в Безансоні всі заплутані й важливі справи залежать від абата де Фрілера. Матильда вже привернула в Безансоні загальну увагу, коли нарешті, після тижня клопотань, їй удалося добитись аудієнції в пана де Фрілера. — Я прийшла порадитися з вами про можливість улаштувати втечу панові де Ла-Верне… Я можу негайно передати для підкупу нижчих службовців п’ятдесят тисяч франків і зобов’язуюсь оплатити пізніше ще вдвічі більшу суму. Нарешті, я і мої рідні не спинимося ні перед чим, щоб віддячити людині, яка врятує пана де Ла-Верне».

І як же реагує на це хранитель законності? Пан де Фрілер із неприхованим честолюбством починає хизуватися своєю владою, в тому числі над правосуддям: «Якби навіть список з тридцяти шести присяжних складали жеребкуванням чотири чи п’ять разів підряд з почесних громадян нашого департаменту… я вважав би, що мені дуже не щастить, якби не нарахував у кожному списку вісім чи десять друзів, і до того ж — найспритніших з цілої групи. За мною майже завжди буде більшість, яка навіть перевершує те, що потрібно для ухвалення вироку».

Отже, головним героєм роману Стендаля «Червоне і чорне» є Жульєн Сорель, який, попри своє низьке походження, зробив у соціально замкненому французькому суспільстві блискучу кар’єру, пройшовши за короткий час шлях від провінційного Вер’єра до Парижа. Проте, досягши майже всього, що було омріяне його фантазією, закінчив цей шлях не тріумфом, а гільйотиною.

Стендаль писав, що юнаки, схожі на Жульєна Сореля, якщо їм таланить здобути гарну освіту, змушені трудитися й переборювати справжню бідність, і тому зберігають здатність до сильних почуттів і вражаючу енергію. Проте ця енергія не потрібна була закам’янілому кастовому суспільству.

Уже з першого знайомства з Жульєном Сорелем автор підкреслює різкий контраст між його фізичною слабкістю і внутрішньою силою: «Це був тендітний, невисокий на зріст юнак вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти років, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютішою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, а коли він гнівався, лице його набирало неприємного виразу. Серед безмежної різноманітності людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своєрідністю. Гнучка й струнка постать свідчила скоріше про спритність, ніж про силу. Ще змалку його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для сім’ї. У святкових ігрищах на міській площі він завжди був битий». Проте блідість і тендітність, які так мало асоціюються з чоловічою силою, були лише оманливою зовнішньою машкарою. «Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лиш пробити собі дорогу».

Чи то через цю фізичну неспроможність, чи то через те, що він занадто вже відрізнявся від своїх сильних і витривалих братів і сприймався як «біла ворона», чи то ще з якихось причин, але «усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька».

А коли Жульєн став гувернером дітей пана де Реналя, ставлення братів до нього ще погіршилось. Можливо, це було виявом заздрощів до брата, який вивищився в суспільстві: «Жульєн, повторюючи молитви, прогулювався на самоті в гаю. Ще здалеку він побачив двох своїх братів, які простували стежкою до нього; йому не вдалося уникнути зустрічі з ними. Гарний чорний костюм, надзвичайно охайний вигляд Жульєна і його відверта зневага до братів збудили в них таку люту зненависть, що вони його побили, мало не до смерті, і кинули непритомного і скривавленого».

Ще одним каталізатором ненависті до Жульєна була його любов до читання, адже книжка «була для нього єдиним учителем життя й предметом захоплення, в ній він знаходив і радість, і натхнення, і розраду в хвилини зневіри». Цього не могли зрозуміти й прийняти неграмотні неотесані батько й брати. «Хлопець так заглибився в книгу, що зосередженість навіть більше, ніж гуркіт пилки, заважала йому почути гучний батьків голос. Нарешті, незважаючи на свої літа, старий спритно скочив на розпилювану колоду, а звідти на балку. Сильним ударом він вибив із Жульєнових рук книжку, і вона полетіла в потік; від другого дошкульного удару по потилиці Жульєн утратив рівновагу. Він мало не впав з висоти дванадцяти чи п’ятнадцяти футів на важелі машини, які його розчавили б, але батько на льоту підхопив його лівою рукою».

Микола Єременко в ролі Жульєна Сореля. Кадр із фільму «Червоне і чорне». Режисер Сергій Герасимов. 1976

Однак зауважте, що унікальна пам’ять і та сама любов до книжки, до читання, які, з одного боку, так дратували батька і братів, з іншого боку, якраз і допомогли Жульєну зробити кар’єру. Відчуваючи, що від рівня освіченості залежатиме його життєвий успіх, він зробив майже неможливе, для початку вивчивши напам’ять товстелезну Біблію, причому не французькою, а латиною: «Крім полум’яної душі, Жульєн мав надзвичайну пам’ять, яка, правда, нерідко буває і в дурнів. Щоб полонити серце старого абата Шелана, від кого, як він добре знав, залежало все його майбутнє, юнак вивчив назубок увесь Новий Завіт по-латині».

Можна собі уявити, з яким величезним напруженням душевних сил Жульєн переступив поріг будинку мера. Адже він чудово розумів, що справити враження можна лише першого разу, іншого разу просто не буває. А на кону була вся його кар’єра, усі сподівання безсонних ночей і мрії всього життя. Тож коли його познайомили з дітьми, «він заговорив до них тоном, що здивував навіть самого пана де Реналя. — Я тут для того, панове, щоб навчати вас латини. Ось перед вами Біблія. Ви завжди будете відповідати мені уроки по цій книзі, а тепер спитайте мене, я вам відповім свій урок. Старший хлопчик, Адольф, узяв книгу. — Розгорніть її навмання, — провадив Жульєн, — і скажіть мені перше слово першого-ліпшого вірша. Я проказуватиму напам’ять цю святу книгу, доки ви самі не спините мене. Адольф розгорнув книгу, прочитав перші слова, і Жульєн проказав напам’ять цілу сторінку з такою легкістю, наче він розмовляв рідною мовою. Пан де Реналь поглядав на жінку з переможним виглядом. Діти, побачивши подив батьків, теж повитріщали оченята. До дверей вітальні підійшов лакей; Жульєн все розмовляв і розмовляв латиною. Лакей спочатку завмер на місці, потім зник. Незабаром на дверях з’явились покоївка пані й куховарка. Адольф уже встиг розгорнути книгу на восьми різних сторінках, і Жульєн все читав напам’ять з тією самою легкістю».

Звісно, цей нічим не показний прибулець, який з легкістю цитував Святе Письмо з будь-якого місця, та ще й мертвою латиною, що нею користуються лише науковці та священики, справив на присутніх глибоке враження. Якщо додати до цього потішене самолюбство пана де Реналя (він же казав, що Сорель підійде на роль гувернера, і їм ще позаздрить цей пихатий Вально!), а також трохи заспокоєну скупість мера (він таки недаремно платитиме цьому молодикові аж триста франків!), то ефект був величезним. Отож, «слуги все ще стояли біля дверей, і Жульєн вирішив, що іспит слід продовжити. — Ну, а тепер, — сказав він наймолодшому з хлопчиків, — хай і Станіслав-Ксав’є вкаже мені місце зі Святого Письма. Маленький Станіслав, сповнений гордощів, прочитав сяк-так перше слово абзаца, і Жульєн проказав усю сторінку. На довершення тріумфу пана де Реналя в цю мить увійшов пан Вально, власник чудових нормандських коней, і пан Шарко де Можірон, супрефект округи. Увечері до пана де Реналя збігся на це диво увесь Вер’єр. Слава про нього так швидко облетіла місто, що за кілька днів пан де Реналь, побоюючись, аби хтось не переманив до себе Жульєна, запропонував йому підписати контракт на два роки». Звернули увагу, що автор ужив слово «тріумф»? Справді, цей іспит для Жульєна Сореля закінчився тріумфом, абсолютною перемогою. Але чи не найголовнішим для молодого честолюбця стало те, що «ця сцена затвердила за Жульєном право на звання “пан”; навіть слуги не наважились відмовити йому в цьому». Тут знову виявився тонкий психологізм і глибоке знання Стендалем життя усіх прошарків населення. Адже, здавалося б, плебей повинен боротися за те, щоб його назвали «паном» передовсім самі пани, чи не так? Але автор каже, що в цьому званні Жульєну не могли відмовити «навіть (!) слуги». Недаремно народ каже: «Не так пани, як підпанки»… Плебеї не можуть пережити успіх не так панів, як плебеїв. Зрештою, саме завдяки своїм особистісним якостям — феноменальній пам’яті, витримці, почуттю власної гідності — «Жульєн зумів так поставити себе, що менше ніж за місяць після його появи в домі навіть пан де Реналь став поважати його».

Будинок, у якому народився Стендаль. Гренобль, Франція

Другий свій іспит Жульєн також витримав з успіхом. Запрошений у дім Вально, у присутності провінційних посадовців: «збирача податків, акцизного інспектора, жандармського офіцера і ще двох чи трьох урядовців», — він «був змушений знов повернутись до своєї ролі… Член-кореспондент Безансонської і Юзеської академій звернувся до нього з другого кінця столу з запитанням, чи правда те, що розказують про його дивовижні успіхи у вивченні Нового Завіту. Враз запанувала мертва тиша; немов якимись чарами в руках ученого члена двох академій опинився Новий Завіт латинською мовою. Тільки-но Жульєн встиг відповісти йому, як той прочитав початок якоїсь латинської фрази. Жульєн продовжував її напам’ять, пам’ять не зрадила його, і це диво викликало загальне захоплення, що виявилось із тим галасливим запалом, який виникає в кінці обіду. Цей другий іспит довершив його успіх».

Успіх Жульєна тим більш цінний, що його визнали саме в його рідному місті і оцінили ті, хто ще вчора, зустрівши цього юнака у Вер’єрі, швидше за все не звернули б на нього анінайменшої уваги, а то й зневажливо відвернулися б від сина теслі.

Отже, лише успішно склавши ці «іспити», Жульєн отримав можливість піднятися вище — потрапити на навчання до Безансонської духовної семінарії. Там йому теж довелося складати іспити: «Абат Пірар проекзаменував Жульєна з теології і був вражений його знаннями. Ще більше він здивувався, коли почав докладно питати юнака Святе Письмо… Але директор семінарії був приголомшений остаточно, коли запитав Жульєна про духовну владу папи і почув точний переказ мало не всієї книги пана де Местра. Марно ставив він запитання, щоб дізнатися, чи справді Жульєн вірить в доктрину де Местра. Юнак відповідав точно за книжкою, напам’ять. Після тривалого іспиту йому здалося, що суворість пана Пірара до нього була тільки удавана. І справді, якби не правила надзвичайної суворості, ректор семінарії розцілував би Жульєна в ім’я логіки, — такі чіткі, точні й ясні були його відповіді. — Це сміливий і здоровий розум, — думав він, — але тіло кволе».

Зверніть увагу також на те, що Жульєн Сорель постійно працював над собою. Так, під час уже згаданого першого свого іспиту в домі пана де Реналя творів Горація він ще не знав, хитро прикрившись тим, що, мовляв, «священний сан, до якого він готується, забороняє йому читати такого нечестивого поета». Але в Безансоні, коли «у кінці іспиту один лукавий екзаменатор… заговорив про Горація, Вергілія та інших світських авторів», Жульєн уже був готовий відповідати, бо потайки від товаришів вивчив напам’ять багато рядків з їхніх творів. «Захоплений своїми успіхами, він забув, де знаходиться, і на повторні запитання екзаменатора з запалом став читати напам’ять і переказувати своїми словами оди Горація».

Отже, Жульєн багато читав, і з-поміж іншого — навіть заборонених у семінарії авторів-язичників, тобто ризикував бути покараним. Та й, власне, його-таки покарали: з одного з перших місць його «скинули» аж на 198-ме. Але справедливості заради зазначимо, що тоді ж, у Безансоні, за те саме знання римських класиків, за працю, за любов до читання та книжки його було щедро винагороджено: «Прелат схотів розпитати Жульєна про його навчання. Він поставив Жульєнові кілька запитань з догматики і був вражений. Потім прелат перейшов до класиків — Вергілія, Горація, Цицерона. “За ці імена, — подумав Жульєн, — я дістав свій сто дев’яносто восьмий номер. Тепер мені нічого втрачати, спробуймо блиснути”. Йому пощастило: прелат, сам чудовий знавець класиків, був у захопленні. — Ви засвоїли знання якнайкраще. Прелат звелів принести йому вісім томів у чудовій оправі і зволив власноручно написати на титульній сторінці першого тому кілька слів Жульєнові Сорелю латинською мовою». Після такого розкішного подарунка — восьмитомника давньоримського історика Тацита — перед Жульєном почали запобігати ті семінаристи, які незадовго перед тим його підкреслено зневажали. А вже в Парижі, потрапивши в дім маркіза де Ла-Моля, який мав розкішну бібліотеку, Сорель у цьому книгосховищі почав буквально раювати. «Через кілька хвилин Жульєн опинився на самоті у розкішній бібліотеці. Яке це було щастя! Щоб ніхто не застав його таким схвильованим, він забрався в темний куточок і звідти захоплено розглядав блискучі корінці книжок: “І все це я зможу прочитати! — сказав він собі. — Ну, як мені тут могло б не сподобатись?”. Покінчивши з роботою, Жульєн насмілився підійти до книжок. Він мало не збожеволів од радощів, побачивши твори Вольтера. Він з насолодою розгорнув кожен з вісімдесяти томів. Вони були розкішно оправлені — справжній шедевр найкращого лондонського палітурника. Цього було більш ніж досить, щоб захопленню Жульєна не було меж».

Крім любові до книжки, прагнення до самовдосконалення, розумових здібностей, Жульєнові притаманні щирість і доброта. Це відзначив, наприклад, ректор Безансонської семінарії Пірар: «Пан абат Ша-Бернар дуже хвалить вас у своєму листі до мене. Я загалом задоволений з вашої поведінки. Щоправда, ви дуже необачні, навіть нерозважливі, хоч це відразу й непомітно; проте до цього часу серце у вас добре, навіть великодушне, розум видатний. Загалом я бачу у вас іскру, якою не слід нехтувати».

І завжди суворий абат Пірар не стримався, «голос його затремтів. — “Так, сину мій, я полюбив тебе. Господь знає, що це сталося проти моєї волі… Мій обов’язок бути справедливим і не почувати ні до кого ні ненависті, ні любові. Тобі судилася нелегка доля. Я бачу в тобі щось таке, що ображає ниці душі. Тебе скрізь переслідуватимуть заздрощі й наклепи. Куди б не закинуло тебе провидіння, твої товариші завжди ненавидітимуть тебе. А якщо вдаватимуть, ніби люблять, то лише з метою погубити тебе ще певніше. Тільки одне може тобі допомогти: не покладайся ні на кого, крім Бога, він дав тобі на покарання твою самовпевненість, щось таке, що викликає до тебе зненависть. Хай буде твоя поведінка бездоганна; у цьому твій єдиний порятунок. Якщо ти неухильно триматимешся істини, рано чи пізно вороги твої будуть поборені”. Жульєн так довго не чув дружніх слів, що — пробачимо йому цю слабість — розридався. Абат Пірар обняв його. Це була солодка хвилина для обох».

Кумиром Жульєна Сореля був Наполеон Бонапарт. І вже це стало невичерпним джерелом конфліктів палкого юнака з довколишнім світом. Коли Жульєнові його товариш Фуке зробив дуже вигідну пропозицію стати компаньйоном у торгівлі, той її не прийняв. І не через те, що не оцінив щирих поривань друга, а тому, що міряв час, сказати б, «за годинником» доби Бонапарта: «Як? Змарнувати сім або й вісім років? Та мені ж буде двадцять вісім; а в цих літах Бонапарт уже здійснив величні діла! Поки я, нікому не відомий, набуду трохи грошей, тиняючись по торгах і запобігаючи ласки якихось жалюгідних шахраїв, — хто знає, чи збережеться ще тоді в моєму серці хоч іскра священного вогню, необхідного для здобуття слави?».

Попри низьке походження і бідність, Жульєн був надзвичайно гордою людиною. Особливу напруженість твору надає його постійна боротьба за те, щоб не дати себе принизити. З цією думкою він розмовляє з провінційними й паризькими аристократами, цим страхом — бути приниженим — пояснюються його дивні приготування до побачень із жінками, як до військових дій. Він збирається до коханок так, неначе його улюблений Наполеон до якоїсь битви, а потім, намацуючи в кишенях пістолети, довго розглядає місце побачення (заглядаючи навіть під ліжка в присутності коханок!), неначе полководець оглядає поле бою — чи немає, бува, якоїсь засідки, з якої може виникнути небезпека.

Недаремно, коли абат Пірар рекомендує молодого плебея маркізу де Ла-Молю, то попереджає паризького можновладця: «Я забув зробити одне застереження,— сказав абат,— цей юнак хоч і дуже низького походження, але гордий, і з нього не буде ніякої користі, якщо ви зачепите його самолюбство; ви зробите його тупицею». Ця його риса подобається надзвичайно гордій та зарозумілій Матильді, яка, мимохіть підслухавши зневажливу оцінку Жульєном атмосфери, що панує за обідом у домі де Ла-Молів, робить про провінціала такий висновок: «Цей не народився, щоб стояти на колінах…».

На думку Стендаля, визначальною рисою тогочасного французького суспільства було лицемірство.

Жульен Сорель винятком із цього правила не став. Розумний («В ньому є Божа іскра, він може піти далеко; він енергійний, розумний») і гордий («цей юнак хоч і дуже низького походження, але гордий»), він не міг не відчувати огидності цієї риси. Тож і виправдовувався сам перед собою: «На жаль, це єдина моя зброя, — казав він собі. — В іншу епоху я заробляв би на хліб ділами, що промовляли б самі за себе перед лицем ворога». Але «іншої епохи» вже не було. Тож, як кажуть, не маючи змоги бути «левом» (народитися аристократом, мати їхні можливості для самореалізації), він був змушений ставати «лисицею», тобто хитрувати, приховувати свої справжні почуття, кривити серцем.

Звісно, увесь час лицемірити і не мати жодної віддушини дуже важко. Такою віддушиною була мрійливість юного плебея. Свої мрії він, звичайно, не пов’язував із провінцією: «Пробити дорогу для Жульєна означало насамперед вирватись із Вер’єра; він ненавидів свій край». Ненавидів, бо там кожен знав, що він син простого теслі, бо цей сірий, «кольору плісняви» духовний світ провінції викликав нудоту в молодого честолюбця. Отож Жульєн, як герої літератури романтизму, поринав у світ своєї фантазії. Але його «фата моргана» була значно реальнішою, ніж омріяна екзотика романтиків. Це були мрії про життя в столиці: «В безмежній, непроглядній темряві Жульєнова душа поринула в споглядання картин його майбутнього життя у Парижі. Насамперед він уявляв собі таку «прекрасну й розумну жінку, якої не зустрінеш у провінції». Вони палко кохають одне одного. Якщо він розлучається з нею на кілька хвилин, то тільки для того, щоб здобути славу й стати ще гіднішим її кохання. Можливо, в цьому одна з причин того, що він згодом зацікавився Матильдою де Ла-Моль, образ якої збігався з його мрією?

З одного боку, він начебто й досяг успіху в мистецтві лицемірства. Так, він навчився приховувати свої почуття, бути незворушним у будь-якій ситуації. Найбільше це було поціноване в Лондоні, про що ми вже вели мову, а особливо в гусарському полку, куди він улаштувався за допомогою протекції та грошей маркіза де Ла-Моля: «Його байдужий вираз, суворий, мало не лихий погляд, блідість і незмінна холоднокровність — все це вже з перших днів привернуло до нього увагу. Незабаром його бездоганна й стримана чемність, його вміння володіти пістолетом і шпагою, яке він виявив без будь-якої похвальби, відібрали в дотепників бажання голосно кепкувати з нього. Після п’яти-шести днів вагання громадська думка полку склалася на його користь».

Але, з іншого боку, мріючи пробити собі шлях за допомогою лицемірства, він швидше сприймав бажане за дійсне: «Перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він діє дуже обережно, були такі ж необачні, як вибір духівника. Введений в оману самовпевненістю, властивою людям з палкою уявою, він приймав свої наміри за факти, а себе — за неперевершеного лицеміра. Його засліплення доходило до того, що він навіть докоряв собі за успіхи в цьому мистецтві, до якого вдаються безсилі люди».

Та чи не найголовнішою розплатою лицеміра є те, що постійне насильство над своєю природою, навіть смакування дволичності призводить до того, що маска облудника прикипає до обличчя: «Постійне лицемірство довело його до того, що він не міг відчувати себе вільним навіть з Фуке».

Тож недаремно перед смертю Жульєн Сорель виносить вирок не лише лицемірству, а й усьому XIX ст.: «Вплив моїх сучасників дається взнаки! — сказав він голосно з гірким сміхом. — В розмові з самим собою, за два кроки від смерті я все ще лицемірю… О дев’ятнадцяте сторіччя!»

До того ж перед стратою Жульен усвідомив химерність честолюбних прагнень і марність пройденого шляху. Він визнає, що щастя йому принесла зовсім не кар’єра, а жінка, в яку він стріляв, а також спілкування з другом Фуке.

Сюжетним стрижнем роману «Червоне і чорне» є зовсім не історія карколомної кар’єри плебея в умовах Реставрації, не зображення любовних пригод із двома аристократками, а детальний опис постійного конфлікту головного героя з тогочасним французьким суспільством, з його мораллю, законами та звичаями. Саме тому у творі відчувається певна нерівномірність: деталізована фіксація найменших порухів душі героя раптом переривається стрімкими лаконічними згадками про певні події.

Цей конфлікт починається з сім’ї й не обмежується згаданою роллю «білої ворони», яку грає Жульєн. У в’язниці, безпосередньо перед стратою Сореля, коли вже не було часу на довгі розмови, його батько остаточно доводить своє ставлення до сина: «Коли Жульєн іще спав, старий сивоволосий тесляр з’явився у його казематі. Жульєн занепав духом, він чекав найтяжчих докорів. На довершення його терзань, він цього ранку гірко докоряв собі за те, що не любить батька. «“Доля звела нас на землі докупи, а ми зробили стільки зла один одному, що більше й бути не може. Тепер, перед смертю, він прийшов завдати мені останнього удару”. Суворі докори старого посипались на нього зараз же, як тільки вони залишились удвох, без свідків. Жульєн не міг стримати сліз. “Яка ганебна легкодухість! — казав він сам до себе з люттю. — Він скрізь тепер роздзвонить про те, що я боягуз”».

Взагалі-то, за нормальних стосунків у сім’ї, якщо вже складається така ситуація, то батько мав би морально підтримати сина, а не дошкуляти йому. Але старий Сорель докоряє синові за витрачені на нього гроші, а Жульєн не може бути самим собою і змушений грати свою роль навіть у такий драматичний момент: «Як тріумфуватимуть Вально і всі ці жалюгідні лицеміри, що панують у Вер’єрі! Адже це могутні люди у Франції; в їхніх руках усі суспільні блага, всі переваги. До цього часу я принаймні міг сказати собі: хай вони загрібають гроші, хай користуються всіма почестями, зате в мене мужнє серце. Але тепер у них є свідок, якому всі повірять і який почне розголошувати по всьому Вер’єру, ще й з різними перебільшеннями, що я злякався смерті! Вийде так, ніби в цьому випробуванні, зрозумілому всім, я показав себе боягузом».

Тож Жульєн був мало не в розпачі. Він не знав, як випровадити батька, а грати так, щоб обдурити цього проникливого старого, було зараз понад його сили. І раптом до нього прийшло осяяння: єдине, що насправді любив його батько і що може заволодіти його увагою — це гроші! «В мене є заощадження! — раптом вигукнув він. Цей вигук, що вихопився в нього так до речі, вмить змінив і вираз обличчя старого, і становище Жульєна. — Як мені розпорядитись ними? — продовжував Жульєн уже спокійніше; враження, яке справили його слова, розвіяло його почуття приниженості». Розрахунок виявився правильним — батько нарешті почув те, що його цікавило насправді. «Старий тесляр тремтів від жадібності, боячись проґавити гроші, частину яких Жульєн збирався залишити братам. Старий довго й палко говорив про це. Жульєнові захотілось покепкувати з нього. “Ну, так ось: Господь Бог напоумив мене щодо заповіту. Я залишу по тисячі франків моїм братам, а решту — вам”. — “От і добре, — сказав старий, — решта належить мені по праву; але раз милосердний Господь пом’якшив твоє серце і ти хочеш вмерти добрим християнином, то повинен розплатитися з усіма боргами. Скільки довелося мені витратити на твоє харчування й навчання — про це ти не подумав…” “Ось вона — батьківська любов!” — повторював сам собі Жульєн з болем у серці, залишившись нарешті сам».

Але, як мовилося, головним у романі є конфлікт між «рівнем життєвих претензій» Жульєна Сореля і неможливістю їх реалізувати через його низьке походження. Тож його відомий монолог на суді звучить як вирок соціальній несправедливості, кастовій замкнутості французького суспільства: «Я не маю честі належати до вашої касти, панове, в моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану… Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони насмілились проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом».

О. Яковлев. Семінарія. З циклу ілюстрацій до роману Стендаля «Червоне і чорне»

Жульєн — герой дуже суперечливий. Іноді він і сам себе не розуміє. Так, кривлячи душею, він засуджує облудність інших: «Але навіщо ж я, проклинаючи лицемірство, сам лицемірю? »

Так, насолоджуючись своїм визнанням, яке він отримав від вищого світу Вер’єра, «забувши свою сумну роль повсталого плебея», споживаючи дорогі наїдки та напої в домі Вально, Жульєн водночас із презирством ставиться як до самого цього товариства, так і до способів його збагачення. Може виникнути запитання: якщо це товариство заслуговує на зневагу, то для чого прагнути до нього потрапити? І такі запитання Жульєн ставить сам собі постійно. Так, він чудово розуміє і прямо називає джерела збагачення вер’єрської аристократії — «гроші, вкрадені в нещасних бідняків, яким до того ж не дають співати». І далі робить висновок: «Ну й компанія! Хай би вони дали мені навіть половину накраденого добра, я все одно не погодився б із ними жити. Рано чи пізно я б не витримав, мимоволі виявив би до них усю свою зневагу».

По суті, добра порядна людина, Жульєн постійно розривається між кількома прагненнями чи оцінками. Так, його «поганий настрій став ще гірший, коли йому спало на думку, що поруч з їдальнею за стіною сидять нещасні мешканці притулку і що вся ця позбавлена смаку пишнота, якою його хотіли приголомшити, була, напевне, придбана на гроші від махінацій з їхнім м’ясним раціоном. “Мабуть, вони голодні зараз”, — подумав він, і йому стиснуло горло; він не мав сили їсти, ледве міг говорити».

Звісно, це було важким моральним тягарем для героя, адже в своєму прагненні вивищитися, проникнути у середовище аристократів він був далекий від їхньої ідеалізації і чудово розумів, що не схожого на них вони до свого кола не приймуть. Коли пан Вально наказав лакеям забороняти біднякам співати пісню, яку було чутно гостям, Жульєн відчув, що це вже було для нього занадто: «Він засвоїв манери, але ще не пройнявся почуттями цього товариства. Незважаючи на все лицемірство, до якого Жульен так часто вдавався, він відчув, як у нього по щоці скотилася велика сльоза. Він намагався сховати її за зеленим келихом, але не в змозі був віддати належне рейнвейну. “Забороняти людям співати, — казав він сам собі. — Боже праведний! І ти терпиш?”». Отже, суперечність між гуманізмом, доброю душею головного героя і законами тогочасного суспільства є джерелом постійної душевної напруги, внутрішньої драми Жульєна Сореля. Тож не дивно, що він робить такий гіркий життєвий висновок: «Я любив правду… А де вона?.. Скрізь саме лицемірство або принаймні шарлатанство, навіть у найдоброчесніших, навіть у найвищих. — І уста його гидливо скривилися… — Ні, людина не може довіритись іншій людині».

Але уважний читач засумнівається: це сам Сорель думає, що успіх йому приносить лицемірство, бо насправді найбільші успіхи є наслідком не лицемірства, а навпаки — щирості почуттів і душевного благородства. Якби він «виконував хитрий план» зваблення пані де Реналь, то швидше за все спіймав би облизня, до такої міри незграбним залицяльником він був. А ось його щирі (а не облудно продумані) монологи, непідробне страждання спонукали цю жінку до того, що вона стала йому співчувати, а потім і покохала плебея. Те саме і щодо Матильди де Ла-Моль: вона покохала його за справжні, а не імітовані сміливість, наявність власного судження, здатність «плисти проти течії». Лицемірство вимагало б від нього зрадити або покинути опального абата Пірара. Якби він це зробив, то міг би розраховувати на підвищення в Безансонській семінарії. Натомість він відверто співчуває старому янсеністу, але замість піти на дно, потрапляє до Парижа, тобто вивищується. У нього навіть на думці не було торгувати секретами впливового маркіза де Ла-Моля («Може статися, що яка-небудь стара дама або якийсь пан з вкрадливою мовою натякнуть вам на можливість величезних вигод або простісінько запропонують вам золото за те, щоб побачити листи, адресовані маркізові…»). Отже, свою кар’єру в ту облудну добу Жульєн Сорель зробив, хоч як це дивно, не завдяки лицемірству, а припиняючи лицемірити.

У чому ж полягає непоборна привабливість прози Стендаля? Чим він вирізняється з-поміж десятків письменників, які працювали в царині й «роману одного героя», і «роману кар’єри», і вже згаданої домінантної теми французької літератури XIX ст. «жінка і гроші»? Чому пам’ятають саме роман «Червоне і чорне»?

Стендаль сповідував синтез художньої творчості та науки: «Мистецтво завжди залежить від науки, воно користується методами, відкритими наукою». І оця залюбленість Стендаля у математичні логічність і лаконічність відчувається навіть у стилістиці розгортання психологічної характеристики образів роману. «Математично» точна фіксація душевних порухів героїв, конкретних виявів конфлікту їхніх почуттів і розуму, боротьби між ними створюють неповторний шарм психологізму в індивідуальному стилі Стендаля. Попри те, що психологічний аналіз у Стендаля, як і в улюблених ним просвітників, ще позначений впливом раціоналізму (почуття рухаються приблизно за тими самими траєкторіями, що й думка, хоча в реальному житті картина суттєво складніша), читати роман надзвичайно цікаво.

Крім того, безумовною знахідкою письменника є те, що в Жульєні Сорелі ніби поєднані дві людини: одна — діє, а інша за нею спостерігає, не завжди схвалюючи думки й дії свого «двійника». Саме після появи роману «Червоне і чорне» психологічний аналіз та самоаналіз стали характерною ознакою реалістичного роману.

Водночас у творі наявні і соціальні, й політичні проблеми, про які вже йшла мова. До того ж тонкий психологізм у Стендаля напрочуд гармонійно поєднується з якісним аналізом соціальних і політичних проблем тогочасної Франції.

Доба Реставрації — час зустрічі двох цивілізацій — аристократичної та буржуазної (феодалізму й капіталізму) — давала багатий матеріал для художнього дослідження та узагальнень, майстром яких був Стендаль. Російський письменник Максим Горький, відомий як чудовий знавець психології буржуазії і «свинцевих мерзот життя», зазначив, що «Стендаль був першим літератором (виділення моє. — Авт.), який майже на наступний день після перемоги буржуазії проникливо і яскраво зобразив ознаки неминучості внутрішнього соціального розкладу буржуазії та її тупувату короткозорість». Справді, у галереї персонажів роману вирізняється, наприклад, Вально, який, на відміну від Реналя, вже не соромиться «мануфактурних прибутків», а його дружина безцеремонно коментує прямо при гостях, скільки грошей витрачено на обід («пані Вально не пропустила нагоди докинути, що це вино коштує по дев’ять франків за пляшку, без доставки»), не знічуючись обкрадає бідних («Жульєн відчував у тих розкошах щось огидне, від чого тхнуло краденими грішми») і, зрештою, фактично купує баронський титул. Вально — це не «перефарбований» аристократ («шляхтич-міщанин») на кшталт Реналя, а вже власне буржуа, новий «герой свого часу». І, зверніть увагу, — саме він стає мером Вер’єра, відтісняючи Реналя. Це дуже символічно — отже, майбутнє не за Реналем, а за Вально, за буржуазією. Правда, якщо не назріє нова революція і Сорель не стане новим Дантоном, а отже, страхіттям для таких, як Вально.

Особливо яскраво політичні аспекти окреслено на судовому процесі, який є кульмінацією роману. У пристрасному монолозі Жульєн Сорель заявляє, що судять не лише його, а передовсім повсталих плебеїв, юнаків, які наважилися попри кастову нерівність пробиватися «нагору». І його виклик було негайно почуто. Відповіддю плебею-бунтарю став несподівано жорстокий (адже до цього монологу всі чи майже всі присутні на судовому процесі співчували злочинцю) вирок — смертна кара. І абат де Фрілер відверто й цинічно (а навіщо лицемірити, якщо Жульєн — практично труп, а перед ним сидить чарівна Матильда, на яку він накинув оком?) заявляє: «Що це спало на думку вашому другові збуджувати й дратувати дрібну чванливість цієї міщанської аристократії! Навіщо говорив він про касти? Він сам підказав їм, що вони мусять робити в своїх політичних інтересах, ці йолопи й не думали про це і вже готові були пустити сльозу. Але кастові інтереси заслонили в їхніх очах жах смертного вироку. Треба визнати, що пан Сорель дуже наївний у справах. Якщо нам не вдасться виклопотати йому помилування, смерть його буде свого роду самогубством…».

Таким чином, Стендаль дав психологічний портрет талановитого юнака, активної людини, якій затісно й душно в затхлій атмосфері доби Реставрації, у замкненому кастовому суспільстві, де «в людях однаково ненавидять як правду, так і енергію». Письменникові судилось започаткувати у світовій літературі велику й вічну тему, яка в російській літературі втілилась в образі Печоріна, в українській — в образі Чіпки Вареника. Це тема даремно й трагічно загубленої сили. Називають її по-різному: темою «зайвої людини», «пропащої сили», але суть залишається незмінною.

Важливим композиційним прийомом у романі «Червоне і чорне» є антитеза, закладена і в системі образів твору (плебей — аристократи), і в протиставленні провінція — столиця, і в характері головного героя (щирі почуття — холодне лицемірство; талановитість — неможливість її реалізувати; високі поривання — ница дійсність), і у назві твору.

Передовсім зауважимо, що червоний і чорний кольори — це не просто контраст, а різкий контраст, не просто протиставлення, а протиставлення максимально можливе. Вичерпної відповіді на ці питання немає ані в тексті роману, ані у щоденникових записах чи листах Стендаля. Як один із варіантів тлумачення можна запропонувати такий: «червоне» — це щирість і душевна чистота Жульєна Сореля, а «чорне» — це його честолюбство, холодний розрахунок. Є й певна модифікація цього ж варіанта: конфлікт у душі героя природного (щирого) й цивілізаційного (лицемірного). Згадаймо принагідно ще й одну з провідних опозицій просвітників «природа — цивілізація». Які існують підстави для висунення цієї гіпотези? Жульєн Сорель — головний герой у «романі одного героя», тому саме його образу автор приділяє найбільшу увагу. Те саме стосується і назви твору, яку письменники зазвичай ретельно вибирають, іноді по кілька разів змінюючи її. Тож логічно припустити, що назва роману передовсім (але не лише, звичайно) стосується образу Жульєна Сореля.

Існує й інша версія: червоне — колір мундира військ Наполеона, чорне — колір сутани священика. Іншими словами, це символ вибору Сорелем життєвого шляху. Цей варіант теж небезпідставний, адже для Жульєна Наполеон був кумиром, і його образ червоною ниткою проходить через увесь твір, дарма що його історичний прототип на час написання і дії роману був уже мертвий. Іноді Стендаль прямо протиставляє кар’єри, з одного боку, військову (та червоний мундир Наполеона як її зримий атрибут) і, з іншого, — духовну (і чорну сутану як її певний символ). Ми вже говорили про те, що доба Наполеона, тобто час домінування військових, минула, а їй на зміну прийшла епоха Реставрації, коли священики почали заробляти більше, ніж офіцери. Та й пробитися плебеям стало легше не у війську, а в церковному служінні. Саме з цієї причини, а не з високої духовної потреби чи чеснот Жульєн обирає сутану священнослужителя й духовну семінарію: «Насолода перемоги над маркізом де Круазнуа остаточно заглушила голос доброчесності. Жульєн не міг більше стримувати радості. “Я, бідний селянин з Юри, — повторював він раз у раз, — приречений завжди носити цей похмурий чорний костюм! А проте двадцять років тому і я носив би мундир, як вони! Тоді такий, як я, або був би убитий, або став би генералом у тридцять шість років”. Лист, якого він стискав у руці, наче додавав йому росту, він почував себе героєм. Тепер, щоправда, цей чорний костюм може дати до сорока років посаду на сто тисяч франків і синю орденську стрічку, як у єпископа Бовейського. — Ну що ж! — сказав він з якоюсь мефістофельського усмішкою, — виходить, я розумніший, ніж вони. Я зумів вибрати мундир, що відповідає добі, — І він відчув новий приплив честолюбства й прихильності до духовного сану. — А скільки кардиналів ще нижчого походження, ніж я, добилися влади!”» Цю версію підтверджують і такі, наприклад, слова Матильди: «Жульєн викликав у них страх навіть у своєму чорному костюмі. А що було б, якби він носив еполети».

Висувають також припущення, що в романі Стендаля червоне символізує революцію, а чорне — реакцію. Для такої версії також є певні підстави. У творі весь час згадуються персонажі, які співчувають ідеям Великої французької революції (старий полковий лікар, сам Жульєн), а також імена її найвидатніших ідеологів: Вольтера, Руссо, Дантона. З великою симпатією зображено герцога-революціонера Альтаміру та багатьох інших. Протилежний табір утворюють прибічники монархії, реакціонери: Вально, Реналь, абат Шелан, де Фрілер та ін.

Варто також зауважити, що існує така закономірність життя художнього тексту: якщо якісь слова використані в назві твору, то вони в ньому набувають особливої ваги, символізують якісь нюанси, які не встигає зафіксувати жоден тлумачний словник. Тож не дивно, що слова «червоне» і «чорне» у тканині роману Стендаля стають ключовими. Так, червоний колір міцно «прив’язаний» до церкви: це й святкова оздоба храмів («Його величність зійшов біля гарної нової церкви, яка з тої нагоди була пишно прикрашена яскраво-червоними заслонами»), і натяк на те, що колись саме в церкві проллється кров: «Хто міг покласти сюди цей папірець? — подумав Жульєн. — Бідолаха,— додав хлопець, зітхнувши, — його прізвище закінчується так, як і моє…” — І він зібгав папірець. Коли Жульєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці блищить кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на вікнах вона здавалась кров’ю». У насправді художньому творі випадковостей немає: саме в цій церкві він згодом проллє кров пані де Реналь, і саме внаслідок цього проллється його кров на гільйотині.

А чорний колір міцно асоціюється з одягом Жульєна: «Ви одягатиметесь у чорний костюм, але не такий, який носять духовні особи, а такий, який носить людина в жалобі». Недаремно також Стендаль детально описує пояснення жалобного вбрання на Матильді де Ла-Моль в день страти її пращура Боніфація. Як ви вже знаєте, за влучним висловом А. Чехова, «якщо у першій дії п’єси висить рушниця, то в останній вона повинна вистрілити». Те саме і з жалобою Матильди: в середині роману вона згадує, як відрубану голову Боніфація де Ла-Моля власноруч поховала королева Маргарита Наваррська, а у фіналі сама вона в жалобі поховала голову Жульєна Сореля.

1. Якими є характерні ознаки соціально-психологічного роману? Чи є роман «Червоне і чорне» соціально-психологічним? Відповідь аргументуйте.

2. Чому образи Наполеона та Італії стали наскрізними у творчості Стендаля?

3. Як позначилося на творчості письменника захоплення математикою? Як ви розумієте вислів Стендаля: «Застосувати прийоми математики до людського серця. Покласти цю ідею в основу творчого методу та мови пристрасті. У цьому — все мистецтво»?

4. Чому, на вашу думку, Стендаля не влаштувала перша, робоча назва роману — «Жульєн Сорель», якщо саме цей персонаж залишився головним героєм твору?

5. Чи можна назвати Жульєна Сореля «героєм свого часу» (тобто доби Реставрації у Франції)? Чому він часто згадував про добу Наполеона?

6. Ким

Роман «Червоне і чорне» — Ф. Стендаль — Світова література XIX ст — Каталог статей

 

                                             Роман «Червоне і чорне»


                                     План

1.Історія створення роману.

2.У полоні крайнощів.

3.Арена боротьби «Природи ” і «Цивілізації”

 

   У романі  «Червоне і чорне” Стендаль використав кримінальну справу, про яку  прочитав у газеті. Поштовхом до роботи над твором стала історія Антуана Берте, сина сільського коваля. Його вихователем і вчителем був місцевий священник. Коли юнакові виповнилось 19 років, він почав працювати гувернером у родині багатого промисловця пана Мішу. Можливо, між дружиною Мішу й Антуаном виник роман. Священник, зумів влаштувати Берте в семінарію, з якої юнак переходить вихователем до аристократичного будинку Кордонів. Мадемуазель де Кордон, дочка хазяїна, закохується в молодого плебея. Її батько пише листа до пані Мішу і просить схарактеризувати поведінку Антуана, на що отримує негативний відгук. Це означає кінець карєри для Берте, і той з відчаю стріляє в пані Мішу з пістолета, а потім намагається накласти на себе руки. Пані Мішу не помирає, й Берте. У 1827 р. в Греноблі відбувся судовий процес, на якому його було засуджено на смерть.

    Історія головного персонажа «Червоного і чорного”, на перший погляд, майже повністю повторює згадану справу, тільки імена змінюються: Берте перетворюється на Жульєна Сореля, подружжя Мішу —  на пана і пані де Реналь, а аристократка та його дочка – на маркіза де Ла – Моль і Матильду. Та, звичайно, не цей життєвий випадок сам по собі зробив Стендаля одним із найвідоміших письменників світу, а те, як він його художньо втілив. Його геніальністю як романіста полягає в тому, що він зумів у побутовому злочині побачити трагедію сучасної людини. Це був несподіваний, оригінальний хід, який багато в чому оновив світову літературу.

    Вибір Стендалем «справи Берте” як відправної точки для свого твору відображає настанову письменника намагатися розв’язувати життєві проблеми на рівні філософії, політики, естетики. Тут вирішальним чинником є те, що і Берте, і Жульєн- плебеї. Ситуація, коли представники нижчих станів піднімалися вгору завдяки своїм талантам, приваблювала Стендаля. У нього була спеціальна теорія геніальності, за якою геній обов’язково повинен бути бідним, неаристократом. Тільки серед таких людей, твердив він, ще залишилися ті якості, які так йому подобались і які вивільнила Велика французька революція – життєва енергія, прагнення свободи і щастя. Самі обставини існування таких людей змушували їх не зупинятися на місці і рухатись уперед, тоді як творча сила вищих класів знищена, бо вони зіпсовані цивілізацією. Прикладом такого геніального плебея, який переміг світ, для Стендаля, безумовно, був Наполеон. Годі й казати, що ця стендалівська теорія геніальності є ще одним варіантом ідеї «природної людини”, якій письменник залишався вірний завжди.

 

   «Геніальним плебеєм”, втіленням сучасного варіанта «природної людини” і є, безперечно, Жульєн Сорель. Це доводить навіть поверхове знайомство з ним. Уперше ми бачимо цього персонажа в типово плебейському середовищі й оточені – на лісопильні. Його батько і брат – грубі, практичні на хитрі люди, позбавлені будь-яких високих ідеалів. На їхньому тлі Жюльєн, фізично слабкий, граціозний, схожий на дівчину, становить разючий контраст. Але він вміє витримувати удари: коли батько жорстоко б’є його, юнак плаче — «не так від болю, як від жалю, що пропала улюблена книжка» (тут і далі переклад Є. Старинкевич). Така реакція свідчить про те, що в ньому є могутня внутрішня сила, яка ще тільки шукає виходу. Коли читання Жюльєна – «Сповідь» Руссо, зібрання реляцій великої армії і «Меморіал Святої Єлени» (щоденник Лас – Каза, де й йдеться про Наполеона у вигнанні). «Він готовий був померти за ці три книжки» — дуже показова оцінка автора. Логічно припустити, що людина, яка ставитися до цих творів таким чином, принаймні погоджується з думками, що в них викладені. А викладено там ті самі улюблені стендалівські принципи, про які вже неодноразово йшлося. До того ж Жюльєн – дуже обдарований юнак: у нього живий розум, витончені почуття, він здатний вивчити напам’ять Новий Заповіт або книжку Жозефа де Местра «Про папу». Здається, у героя твору є все, щоб стати видатною людиною. Усе, крім одного: час таких, як він, минув. На шляху талановитих молодих плебеїв перешкодою стає сучасне їм французьке суспільство.

    Дія роману відбувається за період Реставрації. Ставлення Стендаля до режиму, який склався після повернення Бурбонів, було негативним. Письменникові здавалося, що все спинилось і суспільну волю паралізовано. Які можливості мав Жюльєн Сорель для здійснення своїх мрій за таких умов? Майже жодних. І він починає сумувати за минулим, якого ніколи не бачив. Тоді, вважає Жюльєн, він міг би приєднатися до армії Бонапарта і зробити кар’єру, а тепер таких можливостей у нього немає. Цей настрій диктує логіку вчинків героя: йому залишається або все життя працювати на лісопильні батька, або, пристосувавшись до цього ненависного світу, стати його володарем і в такий спосіб здобути можливість розкрити свою неповторну індивідуальність. Юнак віддає перевагу другому варіантові.

    «Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лиш пробити собі дорогу», — описує почуття героя автор. І ось Жюльєн, який бачив себе в мріях видатною особою та переможцем жіночих сердець, вирішує стати священиком. Таке ставлення до цього стану важко схарактеризувати як побожне. Це свідомий, суто кар’єристський вибір, заради якого йому доводиться ламати себе, стримувати в собі «природну людину». Драматизм цього процесу «перевиховування» переконливо ілюструє такий приклад. Якось Жульєн упродовж обіду в колі інших священиків несподівано почав вихваляти Наполеона. Той внутрішній вогонь, що палав у душі юнака, зірвав заборони, які він на себе наклав. Після цього, аби покарати себе за таку нестримність, він прив’язав до грудей праву руку і ходив так два місяці, кажучи, що поранив її на батьковій лісопильні.

     Цей епізод дає змогу краще усвідомити своєрідність підходу Стендаля до того конфлікту часів, про який вже мовилося: письменник розглядає його насамперед на рівні психології Жюльєна й інших персонажів. Їхні душі розриваються між двома крайнощами: інстинктивними пориваннями до волі і потребою стримувати їх. 

 

    Отже, в душі Жюльєна Сореля відбувається битва «природи» і «цивілізації». Герой бачить свій «обов’язок» у свідомому лицемірстві, тобто в тому, щоб, стримуючи власний темперамент і ставлячись до суспільства з презирством, поводиться за його законами. Своїм учителем у цьому мистецтві брехати собі він називає мольєрівського Тартюфа. Жульєн вираховує кожен крок і створює цілу програму завоювання світу, хоча на перших етапах «природна людина», що живе в ньому, сплутує йому карти. Поступово він навчається добре контролювати власні інстинкт, і на той період припадають його найбільші успіхи.

     Перший етап у кар’єрі  Жюльєна – посада вихователя в домі пана де Реналя. Там юнак закохується в дружину хазяїна – пані де Реналь. Спочатку він ставиться до цієї вродливої жінки з презирством, але, побачивши, що подобається їй, вирішує закохати її в себе і використати для просування вгору. Він старанно намагається грати роль переможця жіночих сердець, але має дуже смішний вигляд, оскільки має смішний вигляд. Всі спроби бути «цивілізованим», тобто світським левом, володарем слабкої статі, тільки лякають і відштовхують пані де Реналь. Бажаний тріумф приходить несподівано: коли під впливом свого темпераменту Жульєн  забуває роль і починає палати щирою пристрастю, жінка віддає йому своє кохання. Легко помітити, що Жульєн відхилився від первісного плану: замість того, щоб залишатися байдужим і холодним, він сам стає жертвою кохання. Поки ще «природа» бере гору над «цивілізацією». Проте Жульєн відкриває чимало «корисного» для майбутніх перемог, зокрема навчається краще розуміти людей, які його оточують.

     Далі герой потрапляє до Безансонської семінарії. І знову ми бачимо його амбіції: він вважає, що серед цих обмежених і нерозвинених семінаристів йому легко стати першим учнем. «За Наполеона я був би сержантом; а серед цих майбутніх кюре я буду старшим вікарієм», — каже Жульєн. Автор всіляко підкреслює наявність свого персонажа: Жульєн «з іншого тіста», і ці посередності ніколи не визнають його своїм. Він не розуміє, що бути  надто розумним у їхніх очах – гріх гордині.

     Найжорстокішим періодом для Жюльєна стає його перебування у Парижі в родині де Ла – Молів. Тут він пізнає світ до кінця і досягає найбільших успіхів у мистецтві лицемірства. Знову, як було і з пані де Реналь, обставини складаються таким чином, що він може діяти через жінку – дочку хазяїна Матильди де Ла – Моль, яка закохується в нього. Але, як швидко з ‘ясовується, те, що забезпечувало перемогу в провінції, не спрацьовує в столиці. Як тільки Жульєн віддається пориванням своєї пристрасті, Матильда віддаляється від нього. Аби завоювати серце цієї молодої аристократки, він мусить повністю контролювати себе і навчитися грати на її почуттях. Цього разу кохання Жюльєна абсолютно цивілізоване, тобто нагадує правильну облогу, націлену на те, щоб зламати гордість Матильди. Жульєн розігрує свою партію як по нотах і отримує все, про що він мріяв: вродливу жінку, гроші, шляхетний титул і навіть офіцерський мундир. Але заплатив він за той мундир надто дорого. Це вже більше не мрійник з палаючим поглядом, готовий померти за «Сповідь» Руссо, а зіпсований суспільством, самозакоханий егоїст.

    Почувши від Матильди звістку про присвоєння йому звання гусарського поручика, Жульєн каже собі: «Отже, роман мій завершений, і я завдячую цим тільки самому собі. Я зумів примусити це горде страховисько покохати мене. Її батько не може жити без неї, а вона – без мене». Ці слова стендалівського героя – свідчення того, що в Жульєні не залишилося нічого природного, що він повністю «цивілізувався».

    Цікаво, що саме в цей момент із Жюльєном відбувається катастрофа: пані де Реналь пише листа до маркіза де Ла – Моль, змальовує Сореля як безсоромного кар’єриста. Маркіз відмовляється віддати Матильду заміж за таку неморальну людину. Усі плани Жюльєна руйнуються, він з відчаю поспішає до Вер’єра і там у церкві стріляє в пані де Реналь.

    Цей злочин відкриває останню фазу в душевній боротьбі Жюльєна Сореля – остаточне звільнення його індивідуальності, яке закінчується поразкою «цивілізації». Самотні години у в’язниці і каяття повернули Жюльєна до «природного стану». «Честолюбство вмерло в його серці», а разом із тим повернулось його справжнє кохання до пані де Реналь. Слава, паризький успіх, Матильда і навіть власна смерть здаються йому незначними й суєтними. Він не хоче нічого робити, аби врятуватися. «Дайте мені жити моїм ідеальним життям», — каже він Матильді і Фуке, які прийшли підбадьорити його.

     Про перемогу «природи» найяскравіше свідчить промова Сореля на суді, а також його поведінка протягом останніх днів. Мабуть, він міг би побудувати свій захист якось інакше, і тоді його становище не було б таким жахливим, але він від цього відмовився. Вперше його внутрішній голос і те, що він каже публічно, не суперечать одне одному. Великий маскарад завершився. Жульєн іде назустріч загибелі свідомо, бо більше не в змозі ламати себе.

    Отже, Сореля, з одного боку, — типовий сучасний француз, який розучився бути самим собою, а з другого – людина з колосальною внутрішньою енергією, для якої усілякі соціальні правила завжди будуть надто вузькими. За таких умов душа Сореля, яка стала ареною боротьби між «природою» й «цивілізацією», є водночас дзеркалом свого часу. На думку Стендаля, такі постаті, як його герой, належать не тільки попередній добі Просвітництва, а швидше, майбутньому, бо своєю загибеллю рухають історію.

                                                        

My Chemical Romance — Welcome To The Black Parade текст и перевод песни

Когда я был маленьким мальчиком
Отец отвез меня в город
Увидеть марширующий оркестр

Он сказал: «Сынок, когда ты вырастешь
, Станешь ли ты спасителем разбитого
Побитого и проклятого?»
Он сказал: «Сможете ли вы победить их.
Твоих демонов и всех неверующих.
Планы, которые они составили?»
«Потому что однажды я оставлю тебя
Призрак, который поведет тебя летом»
Присоединиться к «Черному параду»

Когда я был маленьким мальчиком
Мой отец взял меня в город
Чтобы увидеть марширующий оркестр
Он сказал: «Сынок, когда ты вырастешь
. Будешь ли ты спасителем сломленного
-го побитого и проклятого?»

Иногда мне кажется, что она наблюдает за мной
А иногда мне кажется, что я должен пройти
И через все это, взлеты и падения, тела на улицах
И когда ты уйдешь, мы хотим, чтобы вы все знали

Мы продолжим
Мы продолжим
И хотя ты мертв и ушел, поверь мне
Твоя память будет продолжаться
Мы продолжим
И в моем сердце я не могу сдержать это
Гимн не объясню

Мир, который заставляет вас шататься от разрушенных мечтаний
Твои страдания и ненависть убьют нас всех
Так что покрасьте его в черный цвет и заберите его обратно
Давайте прокричим это громко и ясно
Вызов до конца, мы слышим зов

Продолжить
Мы продолжим
И хотя ты мертв и ушел, поверь мне
Твоя память сохранится
Мы продолжим
И хотя ты сломлен и побежден
Твоя усталая вдова марширует

Снова и снова мы несем страхи
Ооооооооо
Разочарованный фа ces ваших сверстников
Ooh oh ohhhh
Взгляните на меня, мне все равно

Сделай или умри, ты меня никогда не сделаешь
Потому что мир никогда не заберет мое сердце
Иди и попробуй, ты никогда не сломай меня
Мы хотим всего этого, мы хотим сыграть эту роль
Я не буду объяснять и извиняться
Я не стыжусь, я покажу свой шрам
Подбодри всех сломанных
Слушай , потому что мы такие
Я просто мужчина, я не герой
Просто мальчик, которому пришлось спеть эту песню
Я просто мужчина, я не герой
Я
Дон ‘ t
Забота!

Мы продолжим
Мы продолжим
И хотя ты мертв и ушел, поверь мне
Твоя память сохранится
Ты будешь продолжать
И хотя ты сломлен и побежден
Твоя усталая вдова марширует на

Сделай или умри, ты никогда не заставишь меня
Потому что мир никогда не заберет мое сердце
Иди и попробуй, ты никогда не сломаешь меня
Мы хотим все, мы хотим сыграть эту роль (Мы продолжим )

Сделай или умри, ты никогда не заставишь меня (Мы продолжим)
Потому что мир никогда не заберет мое сердце (Мы продолжим)
Иди и попробуй, ты никогда не сломаешь меня
Мы хотим все это, мы хотим сыграть эту часть
(мы продолжим!)

Рассказ Эдгара Аллана По «Черная кошка»

The-Black-Cat

Завтра я умру.Завтра я умру, и сегодня я хочу рассказать миру о том, что произошло, и таким образом, возможно, освободить свою душу от ужасного груза, лежащего на ней.

Но послушайте! Послушайте, и вы услышите, как я погиб.

Когда я был ребенком, у меня была природная доброта души, которая привела меня к любви к животным — всем видам животных, но особенно к животным, которых мы называем домашними животными, животных, которые научились жить с людьми и делить с ними свои дома. В любви к этим животным есть что-то такое, что прямо обращается к сердцу человека, который на собственном опыте убедился, насколько ненадежна и изменчива любовь других людей.

Я женился совсем молодым. Вы поймете, какую радость я испытал, узнав, что моя жена поделилась со мной моей любовью к животным. Она быстро нашла для нас несколько самых симпатичных питомцев. У нас были птицы, золотые рыбки, прекрасная собака и кошка.

Кот был красивым животным, необычно большого размера и полностью черным. Я назвал кошку Плутоном, и это было мое любимое животное. Я один кормил его, и он преследовал меня по всему дому. Я с трудом удержал его от преследования по улицам.

Таким образом, наша дружба длилась несколько лет, за которые, однако, сильно изменился мой характер. Я стал пить слишком много вина и других крепких напитков.

По прошествии дней я стал менее любящим; Я быстро разозлился; Я разучился улыбаться и смеяться. Моя жена — да, и мои домашние животные тоже, все, кроме кошки, — почувствовали изменение моего характера.

Однажды ночью я пришел домой довольно поздно из гостиницы , где теперь проводил все больше и больше времени за выпивкой.Шагая неуверенным шагом, я с усилием пробралась в дом. Когда я вошел, я увидел — или подумал, что увидел — что Плутон, кот, пытался держаться подальше от меня, чтобы избежать меня. Это действие животного, которое, как я думал, все еще любило меня, рассердило меня без причины. Моя душа будто вылетела из моего тела. Я достал из пальто небольшой нож и открыл его. Тогда я взял беднягу за шею и одним быстрым движением вырезал ему полный страха глаз!

Постепенно кошка выздоровела.Дыра, на которой был его глаз, было не очень приятно смотреть, правда; но кошка, похоже, больше не испытывала боли. Однако, как и следовало ожидать, он в страхе убегал от меня, когда я приближался. Почему он не должен работать? Однако это не преминуло меня разозлить. Я почувствовал, как внутри меня растет новое чувство. Кто сто раз не обнаруживал, что делает что-то плохое, какое-то зло только потому, что знает, что не должен? Разве нас, людей, не подталкивают, не заставляют каким-то неизвестным образом нарушать закон только потому, что мы понимаем, что это закон?

Однажды я хладнокровно обвязал кошке шею прочной веревкой и, спустив ее в подвал под домом, повесил на одной из деревянных балок над головой.Я повесил его там, пока он не сдох. Я повесил его туда со слезами на глазах, я повесил его, потому что я знал, что он любил меня, потому что я чувствовал, что это не дало мне повода причинять ему боль, потому что я знал, что это было неправильно, так велико, грех настолько смертоносен, что навсегда поставит мою душу вне досягаемости Божьей любви!

В ту же ночь, когда я спал, я услышал через открытое окно крики наших соседей. Я вскочил с постели и обнаружил, что весь дом охвачен огнем.Нам с женой удалось сбежать с большим трудом. И когда мы вышли из дома, все, что мы могли сделать, это стоять и смотреть, как он горит дотла. Я думал о коте, наблюдая, как он горит, о коте, чье труп я оставил висеть в подвале. Казалось почти, что кошка каким-то таинственным образом заставила дом сгореть, чтобы заставить меня заплатить за свой злой поступок, чтобы он мог отомстить мне .

Шли месяцы, и я не мог выбросить из головы мысль о кошке.Однажды ночью я сидел в гостинице и пил, как обычно. В углу я увидел темный предмет, которого раньше не видел. Я подошел посмотреть, что это может быть. Это была кошка, кошка, почти такая же, как Плутон. Я коснулся его рукой, а погладил , мягко проведя рукой по его спине. Кот встал и прижался спиной к моей руке.

Внезапно я понял, что хочу кота. Я предложил купить его у хозяина гостиницы , но он заявил, что никогда раньше не видел этого животного.Когда я вышел из гостиницы, он последовал за мной, и я позволил ему сделать это. Вскоре он стал любимцем и моей жены, и меня. Однако на следующее утро после того, как я принес его домой, я обнаружил, что у этой кошки, как и у Плутона, был только один глаз.

Как могло случиться, что я не заметил этого накануне вечером? Это только заставило мою жену полюбить кошку еще больше. Но у меня самого росло чувство неприязни. Моя растущая неприязнь к животному, казалось, только усиливала его любовь ко мне. Он преследовал меня, преследовал меня везде, всегда.Когда я сел, он лег под стул. Когда я встал, он попал мне между ног и чуть не упал. Куда бы я ни пошел, он всегда был рядом. Ночью это приснилось. И я возненавидел этого кота!

Однажды жена позвонила мне из подвала старого дома, где мы теперь были вынуждены жить. Когда я спускался по лестнице, кошка, как всегда, следовала за мной, подбежала мне под ноги и чуть не сбила меня с ног.

В внезапном гневе я взял нож и сильно ударил кота. Моя жена быстро протянула руку и остановила мою руку.Это только увеличило мой гнев, и, не задумываясь, я повернулся и воткнул острие ножа глубоко в ее сердце! Она упала на пол и беззвучно умерла.

Я потратил несколько минут на поиски кошки, но она исчезла. И у меня были другие дела, потому что я знал, что должен что-то сделать с телом, и быстро. Внезапно я заметил место в стене подвала, где к стене были добавлены камни, чтобы закрыть старый камин, который больше не нужен.

Стены были не очень прочными, и я обнаружил, что могу легко снести эти камни.Позади них, как я знал, должно быть отверстие, достаточно большое, чтобы удержать тело. С большим усилием я вставил тело и аккуратно поставил камни на место. Мне было приятно видеть, что никто не мог знать, что хоть один камень был сдвинут.

Дней прошло. По-прежнему не было кошки. Несколько человек подошли и спросили о моей жене, но я легко им ответил. И вот однажды пришли несколько сотрудников милиции. Уверенный, что они ничего не могут найти, я пригласил их войти и пошел с ними, пока они искали.

Наконец, они обыскали подвал от начала до конца. Я смотрел на них спокойно, и, как я и ожидал, они ничего не заметили. Но когда они снова начали подниматься по лестнице, я почувствовал, что меня побуждает какая-то неведомая внутренняя сила дать им знать, дать им понять, что я выиграл битву.

«Стены этого здания, — сказал я, — очень крепкие; это прекрасный старый дом ». И пока я говорил, я ударил своей палкой то самое место в стене, за которым находилось тело моей жены. Я сразу же почувствовал холод по спине, когда мы услышали ужасный крик, исходящий из самой стены.

На какое-то мгновение офицеры остановились, глядя друг на друга. Затем они быстро начали ковырять в камнях и вскоре увидели перед собой тело моей жены, черное от засохшей крови и пахнущее гнилью . На голове тела, его единственный глаз, наполненный огнем, и широко открытая пасть цвета крови, сидела кошка, взывая к мести!

Список слов

неопределенный прил . точно не известно или решено

«хладнокровно» выражение .без чувства или с жестоким намерением

вино н. алкогольный напиток, приготовленный из жидкой части, которую можно выжать из небольшого круглого фрукта зеленого, темно-красного или пурпурно-черного цвета.

гостиница н. дом обычно в деревне, где люди могут есть, пить и снимать комнату для сна в

погреб н. Часть здания, полностью или частично находящаяся под землей

sin н. действие, которое считается неправильным в соответствии с религиозными или моральными законами

месть н. действие, которое причиняет кому-то вред, потому что этот человек сделал что-то, что причинило вам боль

домашнее животное ( ted ) — v. любящее или дружеское прикосновение руки к животному или человеку

трактирщик н. Лицо, владеющее или управляющее гостиницей

распад н. процесс или результат медленного разрушения естественными процессами

местное время в г. Червоне, Украина

Часовой пояс

Аббревиатура / Название

EET — Eastern European Time
EEST — Eastern European Summer Time (Восточноевропейское летнее время)

UTC / GMT смещение

+2: 00 часов по восточноевропейскому времени, используется в настоящее время.
+3: 00 часов в летнее время в Восточной Европе.

Переход на летнее время

+1: 00 час — летнее время НЕ используется

Переход на летнее время

27 октября в 03:00 по местному времени.Летнее время начинается ежегодно в один и тот же день и время. Часы переводятся на 1 час вперед. Также называется «Весна вперед» или «Летнее время».

Окончание летнего времени

29 марта в 02:59 по местному времени. Летнее время заканчивается ежегодно в один и тот же день и время. Часы переводятся на 1 час назад. Также называется Fall Back или переход на зимнее время.

Червоне Факты

Альтернативные имена

Червоне, Червонное, Червоное, Червоне

Географические координаты

49 ° 56 ‘северной широты / 28 ° 52’ восточной долготы

Международный телефонный код

+380

Тест 1.Будущее простое. Будущее продолжается. Собираюсь. (Ответ)

HAVE

9027

Однажды она станет выдающимся ученым.

1

Эта сумка выглядит тяжелой. Я помогу тебе с этим.

HELP

2

Думаю, завтра погода изменится, но я не уверен.

ИЗМЕНИТЬ

3

В это время завтра они будут купаться в море.

SWIM

4

— Энн в больнице.

— Да, знаю, завтра к ней приеду.

ВИЗИТ

5

Посмотрите! Этот самолет летит в сторону аэропорта. Он собирается приземлиться.

ЗЕМЛЯ

6

Завтра в 9 часов его не будет с нами, он будет купаться в бассейне.

SWIM

7

Сомневаюсь, что он успеет заглянуть.

HAVE

СТАНОВИТСЯ

9

Я не думаю, что у каждого человека в будущем будет летательный аппарат.

СОБСТВЕННЫЙ

10

На следующей неделе ему исполнится 50.

БУДЕТ

11

Осторожно! Она упадет в обморок.

FAINT

12

Мы заблудились. Я остановлюсь и спросу дорогу.

STOP / ASK

13

Посмотрите на эти черные облака. Дождь собирается.

RAIN

14

— Позвонить?

— Да, я дам вам свой номер.

GIVE

15

Как вы думаете, вы по-прежнему будете работать здесь через шесть месяцев?

РАБОТА

16

— Надеюсь, мы не будем сидеть сложа руки в аэропорту!

— В наши дни никогда не узнать!

SIT

17

У нас есть дом, построенный на этом участке, и я полагаю, что на его завершение уйдут годы.

Post A Comment

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

2021 © Все права защищены.